Марцинівський делікатес

    Гарна таки корівка у Світлани Іванівни -- марцинівської господині, -- така ж гарна! Кажуть в нашій слободі, хто туди тільки не ходить-їздить: і судді Гашинські ходять, і лікар Тєрєхова теж чоловіка присилає, і міліціонер Торба з торбою навідується... Кого тут тільки не буває! А наразі й я, відставний сватівський чиновник, приплентався: так молока захотілося! Та й воно таки гарне, марцинівське молочко! Справжній, як говорять французи, делікатес : вишукана, смача справа! Не втримався, відразу прямо з банки напився вволю,так начастувався-напригощався, куди там отому "вкусному парному, с льогкой пєнкой" молоку?
    ...Лище після цього робочого візиту до марцинівської. молодиці, нарешті зрозумів, хто нам покращує життя вже сьогодні.

Сватівці слухають Дмитра Павличка

Київ, майдан навпроти Печерського суду, слово для виступу надається Дмитру Павличку

 

                      С У Д

До зали суду, наче зв'язковá
З моєї сотні, піймана у Лючі*,
Заходить Юля. А в судді брова
Підскакує, мов щиглик на колюччі,
І западає тиша гробова.

З днем народження, Лідіє Олександрівно!

ГІМНАЗІЙНІ ПРОТУБЕРАНЦІ

Присвячується останньому випуску
і Вам, Лідіє Олександрівно, останньому
директору загиблої в мирний час від рук
регіоналів-мормулів-бервенів-русанових та
їх підручної мазурчихи, Сватівсько гімназії
імені В.Сосюри.

Злата Харченко* —
сонячний спалах!
златогімназія —
сонячний Світ!
На космічних
зіркових
п’єдесталах
незупинний
переможців
політ.**
Раптом притихли плітки слобожанські,
а в райосвіті —
смертельний шок:
в Сватівській гімназії
засяяло тринадцять
златомедальних
яскравих
зірок.***
Тринадцятий випуск —
тринадцятий вибух!
І хвилею знань
розмітає
лайно!
Ніхто з кандидатів із лави
не вибув,
хоч як не казилось
провладне «воно».
«Воно» це —
ніяке,
«воно» —
недалеке.
«Воно» заховалось і десь булькотить.
А златогімназію
златолелеки
піднесли в небесну освітню блакить.
Ті златолелеки за горе-зарплату
наукам навчали,
навчали любить.
А ще вони вчили
незгоди долати
на власному прикладі, й правдою жить.
І що б не казали оті брудноплети,
і що б не писали вони впопихах,
гімназію ждуть
златосонячні злети,
А підлі газети
хай кануть в Лєтах.
Світи, Злато Харченко!
Радуй родину!
Тримайся, гімназіє!
Й знову — в політ!
«Любіть Україну!
Любіть Україну!» —
священний сосюринський заповіт…

Володимир ПРОСІН

*Злата Харченко торік посіла 111 місце на Всеукраїнському етапі мовно-літературного конкурсу імені Т. Г. Шевченка та отримала від Міносвіти офіційне запрошення на навчання до Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка.
** З понад 700 навчальних закладів Луганщини Сватівська гімназія посіла 1 місце з української мови і 111 з математики.
***З 30 випускників торік 13 отримало золоті та 2 срібні медалі!
  
          Ніч. Вулиця.Ліхтар. Аптека...
          І знову в бій!

Мольберт Альбіни

СЬОГОДНІ ВІДЗНАЧАЄ СВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ  ВЧИТЕЛЬ СВАТІВСЬКОЇ РАЙОННОЇ ШКОЛИ МИСТЕЦТВ
імені Василя  ЗІНКЕВИЧА  Альбіна Ш В Е Д О В А

 

     ЗІ СВЯТОМ!

Мольберт Альбіни ––
молебень за святість
у світі жорстокості
чорно-білої.
Мольберт Альбіни ––
магічна завзятість
у сутичці з вічністю
збайдужілою.
Мольберт Альбіни ––
мольба у храмі
за сонцесяйність душі
юнацької,
за перемогу в життєвій
драмі
над лютим ворогом
духовного
жебрацтва.
Мольберт Альбіни ––
модерн калиновий
в калейдоскопі
нарядів сценічних.
У дивосвіті мольбертному
лине
вальс дивовижний
у фарбах космічних.
Мольберт Альбіни ––
в художнім класі.
Так класно дітям!
Батькам так класно!
Кружляють учні
у райдужнім вальсі!
Мольберт Альбіни ––
свічадо вальсу!
Мольберт Альбіни ––
ікона духовності,
моралі людської
екран тривимірний.
Мольберт Альбіни –
священні достоїнства,
привезені із сонячної країни.
Мольберт Альбіни ––
майбутнього плесо,
модем між вічністю
і сьогоденням:
онуки і правнуки учнів
принесли
букети подяки
за світле
натхнення.
Мольберт у Альбіни,
мов спів іменинний
на повнії груди,
на всі кольори!
Рубіном наповнює гроно
калина ––
Альбіні
від вдячної
дітвори.

Володимир ПРОСІН.

м. Сватове.

 

 

Колгоспні пестуни

Колгоспами не керували, не управляли, навіть не правували. Колгоспами руководили. Так, саме р-у-к-о-водили. І це була особлива, не схожа ні на що інше, сфера людської діяльності. Потрапити до цієї сфери можна було лише з благословення першого секретаря райкому компартії.
   Олекса Якович Лошак опинився у головоколгоспній касті випадково, через власну профнепридатність. Колишній комсомольський ватажок, студент-заочник з десятилітнім стажем та дюжиною екзаменаційних хвостів, з приємною зовнішністю, улесливими манерами і зовсім безпринципним характером, користувався неабиякою популярністю, навіть любов’ю у так званих «третіх» секретарів, що відповідали за ідеологічну роботу. Як правило, «третіми» були переважно представниці чарівної статі, уособлюючи собою зразки комуністичної емансипації. І саме «треті» впливали на «перших» навіть дужче, ніж «другі».
   Отож, «треті» й допомогли Олексі вибитися в люди — зайняти відповідальну посаду в зручному райкомівському кріслі.
   Згодом помінявся «перший». Його попередника, хрещеного батька Олекси, вигнали з тріском, до того ж, і з партії виключили «за розвал кадрової роботи». Новий керманич району відразу побачив крізь червоне дерево витонченого футляра для скрипки невиразні контури тупого валянка: вже за тиждень він рішуче показав Олексі на двері.
   Та зась! Хоча Олекса й перескочив через поріг догідливо-миттєво, та вже наступного дня новий «перший», міцно тримаючи слухавку біля правого вуха, всотував неправові засмальцьовані накази-теревеньки обласної секретарки з ідеологічних питань. Не допоміг і «перший» обкому. Луганський вождь батьківським тоном порадив підлеглому бережливо ставитися до кадрів і негайно знайти достойну роботу Олексі.
   Нічого не вдієш — субординація! Відтак, «перший» змушений був поставити Лошака головою колгоспу «Зоря комунізму». І почав Лошак руководити… Замість нарядів, котрі попередній голова проводив хвилин за двадцять-тридцять, Олекса запровадив виробничі «п’ятихвилинки», тривалістю щонайменше три години, причім дві години з них говорив сам. Говорив красивим сватівським суржиком, час від часу хизуючись невпевненим руським. Говорив емоційно, завзято, пристрасно розмахуючи руководящими руками, елегантно підстрибуючи у розкішному кріслі. Говорив нібито з розумінням справи, але ніхто не міг второпати, про що саме він говорив.
   Пройшло кілька місяців. «Зоря комунізму» летіла у прірву. Нестримно летіла… Цього не міг не помічати «перший» райкому. На травневому засіданні бюро довелося Олексі Яковичу звітувати про заходи щодо збільшення виробництва зернових культур. Важко стоялося за партійною трибуною. Зблід. Спітнів. Сорочка прилипла до спини. Ноги стали ватяні, руки тремтіли. А «перший» давав жару! Аж повітря бриніло, наче натягнута струна.
   — Якщо зернових збереш менше двадцяти п’яти центнерів з гектара, то й ноги твоєї не буде в «Зорі комунізму» — вижену з району, — не зовсім інтелігентною обіцянкою завершив свою промову «перший».

        І вже наступного ранку на тригодинній «п’ятихвилинці» Олекса Якович вперше почав говорити зрозумілі речі. Після класичних філософських обґрунтувань невідкладних завдань сьогодення, що випливають з рішення бюро райкому партії, невпевненим тремтячим баритоном схвильований голова пробубонів несподівану команду: припинити «зелений конвеєр»; агроному, зоотехніку та ветлікарю підписати липові акти про те, що всю фуражну озимину вже скошено-згодовано, а насправді хай собі росте-дозріває, колосом тужавим наливається.
   — То нащо зараз актом списувати і як потім проводки робитимемо? — недоречно поцікавилася молода бухгалтерка.
Допоміг зрозуміти досвідчений агроном з хитрим, гострим, як у лиса, носом:
   — Відпишемо на високу культуру землеробства. Второпала?
   — Ні, не второпала, — зітхнула студентка-заочниця.
   — Так думай головою, — роздратовано вигукнув агроном. — Намолочене зі списаних полів «доплюсуємо» до зібраного з полів не списаних: зерновий клин з фуражним змішаємо. Ото й буде висока врожайність з гектара.
Голова додав:
— Команди райкому слід виконувати без обговорень.
— Молоко ж впаде без соковитого корму, — ще недоречніше за бухгалтерку ляпнула (по-іншому і не скажеш) зоотехнічка з першої бригади. — Чим худобу годувати будемо?
— На цю суботу оголосимо недільник, — завзято вигукнув моторний парторг. — Будемо очерет косити та гілки дерев силосувати. Словом, перейдемо на сучасні технології годівлі молочного поголів’я. Телята, нетелі, бички на відгодівлі — хай почекають кращих часів. Заслухають на бюро про розвиток тваринництва — і їм приділимо увагу.
— Мудро, — розважливо промовив голова колгоспу, — треба всім вчитися працювати по-новому.
   Ще зрозуміліше почав говорити Олекса Якович через кілька тижнів. Перед початком щоденних районних селекторних нарад йому давали зведення про виробництво молока — всі чотири ферми працювали з «мінусом». І коли доходила черга звітувати перед «першим» про надій за вчора, Олекса Якович так притискував слухавку до вуха, що аж очі на лоба лізли. І оті кляті «мінуси» ввижалися йому величезними «плюсами». За кілька тижнів голова стільки «наплюсував» молока, що вже й досвідчені бухгалтери не знали, як робити оті злощасні проводки.
   Вихід знайшов сам Лошак. Зібрав «п’ятихвилинку» і… звинуватив у розкраданні молока головних спеціалістів, бригадирів, завфермами, завгара, парторга, членів місцевкому на чолі з профспілковим лідером, голів жіночої ради і Червоного Хреста, секретарів і електриків, слюсарів по обслуговуванню гноєвих транспортерів і сторожів, лаборантів і техніків штучного запліднення, доярок і всіх конторських працівників. Завершив звинувачення голова мудрою і всім зрозумілою настановою:
   — Щоб «мінуси» «плюсами» стали, щоб не ганьбити «Зорю комунізму» і партію не паплюжити, треба кожному «виписати» по сто літрів молока і заплатити по тридцять карбованців: наче й справді пропаще молоко куплене було. Згодом чимось відшкодуєте: хто запчастину поцупить, хто зайву культивацію «допише», хто лантух дерті на плече кине, хто ще щось надумає. По-іншому ніяк нашу «Зорю комунізму» не врятуєш  від повного краху.
І врятували… Правда, не надовго. З першими холодами крах знову почав підкрадатися. Наприкінці вересня викликали Олексу Яковича в райком партії до «першого» на ранкову апаратну нараду.
   — Як виконуєте травневе рішення бюро по зерну? — грізно спитав похмурий начальник.
   — Озима порадувала, — згадавши про липові акти, почав звітувати Олекса Лошак. — На жаль, недодав ячмінь, та й овес слабким видався; горохові валки спочатку порозносило вітром, а потім ще й добряче намочило. Два дні дощило…
І тут вдарила громовиця! Що було! Таким лютим ще не бачив «першого» Олекса Якович, такого з вуст його ще ніколи не чув.
   – Господи, прости мою душу грішну, – прошепотів пересохлими, тремтячими губами керманич «Зорі комунізму», ледь утримуючись, щоб не впасти навколішки. Раптом перед очима все стало гопки і, наче з пекла, пролунали останні слова «першого»:  «Тебе може врятувати лише ку-ку-руд-за!..» І голова втратив свідомість.
   До тями прийшов у власному кабінеті під час «п’ятихвилинки», коли почали втрачати свідомість головна бухгалтерка з головним зоотехніком, і навіть досвідчений агроном з хитрим, гострим, як у лиса, носом, під який головна економістка щохвилини підсовувала хустку з нашатирними бульками. Свідомість остаточно повернулася до Олекси Яковича, коли парторг на завершення полум’яної промови вигукнув: «Наш голова — справжній руководитель ленінської школи. Він щойно власноруч розширив економічні горизонти, щоб з новою силою запалала «Зоря комунізму». Його геніальний винахід зможуть гідно оцінити лише прийдешні покоління. Цього не дано ні бухгалтерці, ні зоотехніку, навіть наш досвідчений агроном цього второпати не в змозі. Мудра ідея! Це ж треба додуматись: на паперах перевести силосну кукурудзу, що втрамбована в бетонних траншеях, в зерно, а потім скласти акти, що, нібито, додатково вирито десяток земляних сховищ, в які, нібито, закладено сотні тонн зерна, нібито, на корм худобі — таке міг запропонувати лише справжній комуніст, мудрий керманич-ленінець. Сьогодні ж після обіду на позачерговому засіданні парткому «Зорі комунізму» ми приймемо рішення, яким зобов’яжемо бухгалтерку і зоотехніка забути ще й про те, що тиждень тому вони вже переводили силосну кукурудзу разом з кормовими буряками в овочі. Про городину сьогодні райком не питає. А ще ми порушимо клопотання про нагородження Олекси Яковича Лошака орденом Леніна.
   Настала тиша. Мовчали всі. Довго мовчали. Нарешті не витримала комірниця:
   — Який там йому орден? За таке Яковичу треба Героя давати.
   — А ще краще б відразу двічі Героя, — рішуче підсумував особистий водій голови «Зорі комунізму».
   На цьому й порішили.


***
   На майдані, навколо пам’ятника вождеві світового пролетаріату з простягнутою по-жебрацькому руководящою правицею, з якої пообсипався перепісочений цементний розчин, біля руїн колишньої Православної Церкви Московського Патріархату, в якій за колгоспних часів зберігали зернофураж, зібрався сільський люд таврувати колишніх кучмістів і сучасних помаранчевих.
   — Це ж вони, кляті незалежники–кучмісти  та ющенківці, — зруйнували колгоспи, – відкриваючи мітинг, кричав без мікрофона на все село (аж чутко було у всьому районі) голова сільської ветеранської організації, колишній керманич «Зорі комунізму», руководитель ленінської школи, інтернаціоналіст і лютий ворог націоналізму, шалений прибічник «другої державної», двічі Герой комуністичної праці Олекса Якович Лошак.
Потім на трибуну злізла голова сільського осередку «Жінки за майбутнє», колишня комірниця «Зорі комунізму». Зі словами «в районі не лишилося жодної комори», вона припала до грудей Олекси Яковича: спочатку жалібно заплакала, потім тужливо завила. У Олекси Яковича не витримало серце…
   Закриваючи мітинг, всенародно обраний голова сільради, який в минулому всього себе віддав служінню людям, перебуваючи не один десяток літ на посаді водія голови «Зорі комунізму», цілком авторитетно і переконливо заявив:
   — Це ми з Яковичем (земля йому пухом) ціною власного здоров’я підняли колгосп, а вони, кляті бандерівці з американцями, граючись, все знищили, все розтягли, тепер ще й в НАТО тягнуть.
   — Не дамося! Зась їм! Не підемо! Поздихаємо, а до Європи — ні кроку! Згодні зі мною? Згодні?! — оскаженіло вигукував-питався секретар сільради, колишній парторг «Зорі комунізму».
   Натовп мовчав…
   За хвилину майдан обезлюднів. Багато хто пішов з важким серцем. Позоставалися лише лакузи-підлабузники зі своїми колишніми керманичами, яких виховали-випестили «Зоря комунізму» та бетонний вождь світового пролетаріату і вчитель всіх народів з облупленою руководящою правицею.
   Багровий виднокрай ховався в криваво-червоних присмерках.
— Оце тобі проводка, — зітхаючи, шепотіла собі під ніс колишня головна бухгалтерка «Зорі комунізму», поспішаючи додому. — Якою воно буде завтрашня зоря? Та, мабуть, якоюсь буде…

м. Сватове

На небі Повня -- в кишенях повно...

ЗА ДЕСЯТЬ  років роботи головою Сватівської райдержадміністрації я стільки начувся-наслухався від своїх опонентів критики з приводу того, що, мовляв, багато уваги приділяю освітленню-благоустрою центральних вулиць -- Каштанової, Сватівських козаків, Веселої, Школярів, Слобожанськоі, Первомайської, майдану Злагоди, проспекту Забурдаєва та іншим, а решта вулиць-провулків, кварталів-майданів забуті-занедбані.

Над Сватовим сакральний знак небезпеки?

   Наразі на небі над Сватовим -- майже повний місяць, а в Сватовому -- майже повний завал! За кілька днів до цього поряд з білим домом, в якому позаховувалися від сватівців бійці невидимого фронту -- сватрайдер-Живці та сватрайра-Дівки, обплутані честниховою плутаниною, наче потужним перевеслом,  котрі подвійним залпом зальотних Катюші -людмили й Катюші-тетяни, та їхньої поплічниці -мазурчихи, що підносила тротилові снаряди, знищили один з кращих навчальних закладів України -- Сватівську районну гімназію імені Володимира Сосюри лише через те, що директорка гімназії, заслужена працівниця освіти України, відмінник освіти України Лідія Олександрівна Кривошея , котра два-три роки тому за результатами державної атестації отримала разом з колективом педагогів найвищу оцінку -- відмінно (висновки держкомісії підписала сама мазурчиха), проте мала (Лідія Олександрівна) таке кричуще нахабство на попередніх виборах Президента України бути довіреною особою Юлії Володимирівни Тимошенко, так ото й кажу, за кілька десятків метрів між білим домом, що завис безмежними чорними крилами над площею Радянською, й оселею Лідії Олександрівни, що поряд причаїлася в батьківській хаті на провулку Заводському,10, несподівано з"явився цей,  ледь не сакральний Знак.  Господи, прости їхні душі грішні, прости й помилуй, бо вони й самі не відають, що творять, а  гімназія  всеодно відродиться, наче отой птах з попілу, після них, регіоналів необачних, та й чого гріха таїти, піступних та недолугувато-недалеких, я би навіть сказав, цинічно примітивних. Хоча Господь їм суддя....

Вона була світанковою

Пішла з життя Таня Лапенко. Вона 39 років мала прізвище свого чоловіка -- Олександра Усика, який,мабуть, все своє життя прослужив у Сватівській пожежці. Біля труни прощалися з однокласницею Ліда Ірха (Кривошея),Віра Голосна, Таня Заступенко, Наташа Завозєєва, Сергій Крикунов. Люба Кішинська (Колесникова),яка тепер мешкає у далекому Чернігові, в одному з тамтешніх храмів замовила панахиду. Прийшли попрощатися друзі, сусіди, а також ветерани пожежної охорони начолі з колишнім начальником Олександром Олександровичем Потапенком.
Зійшлося людей багато. Мені здалося, що майже у всіх були хоч і сумні, але такі світліі і добрі обличчя.

До альбому пані Верігіної

Пані Ірино, щиро вітаю Вас на неосяжних просторах Всесвітньої мережі на фейсбуківському кораблі багаторазового використання.Э перша нештатна ситуація -- вийшла з ладу або ж ще й не входила "Стіна" (аж сам посміхнувся: два тижні в Інтернет, а про "стіну" вже говорю). На жаль, це не є дивним -- вся Вкраїна з ладу вийшла: всюди таке безладдя! Але що це я? Про погане -- на бюро. А до альбому, хоч він й без назви, думаю, слід писати компліменти, якщо дотримуватися інструкції, написаної піснярем Акуджавою (пригадуєте. що він радив говорити одне одному? Саме так, компліменти!) Отож, наразі мій перший комплімент (хоча б в цьому обжену Ващих підлеглих -- вони віже в першій п"ятірці!) : після того, як Ви очолили обласну парторганізацію, життя батьківщинців пішло в іншому руслі. І, хоча це русло ще не таке вже й глибоке, як бажалося б, проте його напрямок, на мій погляд, той, що треба! То й хай пригеба пестить у своєму оіфісі кого завгодно, хай влаштовують тайні вечері, -- нам своє робить. Переконаний. що сьогодні завданням № 1 є всіляке сприяння визволенню Юлії Тимошенко. Без цього все інше втрачає будь-який зміст.
А тепер комплемент (саме через е, тобто додаток) : надсилаю Вам офіційне запрошення до потужної команди друзів у Facebook та, зокрема, до групи "Свободу Юлії Тимошенко!"
Будьмо!/

  Січневий присмак спекотного літа-2010

від користувача Володимир Просін з 1 лютого 2012 р. о 10:42

   Колеги питають мене, як я дізнався про втаємничену сходку елітарного активу в Лисичанську. Друзі, дуже просто

Невже сьогодні вже настало?

   Та, мабуть, що "Так!".Спільний вікторівський проект щодо покращеня життя "МОЄЇ НАЦІЇ" вжє сьогодні завзято втілються в життя.