Шукати в цьому блозі

10 лют. 2012 р.

Колгоспні пестуни



Колгоспами не керували, не управляли, навіть не правували. Колгоспами руководили. Так, саме р-у-к-о-водили. І це була особлива, не схожа ні на що інше, сфера людської діяльності. Потрапити до цієї сфери можна було лише з благословення першого секретаря райкому компартії.
   Олекса Якович Лошак опинився у головоколгоспній касті випадково, через власну профнепридатність. Колишній комсомольський ватажок, студент-заочник з десятилітнім стажем та дюжиною екзаменаційних хвостів, з приємною зовнішністю, улесливими манерами і зовсім безпринципним характером, користувався неабиякою популярністю, навіть любов’ю у так званих «третіх» секретарів, що відповідали за ідеологічну роботу. Як правило, «третіми» були переважно представниці чарівної статі, уособлюючи собою зразки комуністичної емансипації. І саме «треті» впливали на «перших» навіть дужче, ніж «другі».
   Отож, «треті» й допомогли Олексі вибитися в люди — зайняти відповідальну посаду в зручному райкомівському кріслі.
   Згодом помінявся «перший». Його попередника, хрещеного батька Олекси, вигнали з тріском, до того ж, і з партії виключили «за розвал кадрової роботи». Новий керманич району відразу побачив крізь червоне дерево витонченого футляра для скрипки невиразні контури тупого валянка: вже за тиждень він рішуче показав Олексі на двері.
   Та зась! Хоча Олекса й перескочив через поріг догідливо-миттєво, та вже наступного дня новий «перший», міцно тримаючи слухавку біля правого вуха, всотував неправові засмальцьовані накази-теревеньки обласної секретарки з ідеологічних питань. Не допоміг і «перший» обкому. Луганський вождь батьківським тоном порадив підлеглому бережливо ставитися до кадрів і негайно знайти достойну роботу Олексі.
   Нічого не вдієш — субординація! Відтак, «перший» змушений був поставити Лошака головою колгоспу «Зоря комунізму». І почав Лошак руководити… Замість нарядів, котрі попередній голова проводив хвилин за двадцять-тридцять, Олекса запровадив виробничі «п’ятихвилинки», тривалістю щонайменше три години, причім дві години з них говорив сам. Говорив красивим сватівським суржиком, час від часу хизуючись невпевненим руським. Говорив емоційно, завзято, пристрасно розмахуючи руководящими руками, елегантно підстрибуючи у розкішному кріслі. Говорив нібито з розумінням справи, але ніхто не міг второпати, про що саме він говорив.
   Пройшло кілька місяців. «Зоря комунізму» летіла у прірву. Нестримно летіла… Цього не міг не помічати «перший» райкому. На травневому засіданні бюро довелося Олексі Яковичу звітувати про заходи щодо збільшення виробництва зернових культур. Важко стоялося за партійною трибуною. Зблід. Спітнів. Сорочка прилипла до спини. Ноги стали ватяні, руки тремтіли. А «перший» давав жару! Аж повітря бриніло, наче натягнута струна.
   — Якщо зернових збереш менше двадцяти п’яти центнерів з гектара, то й ноги твоєї не буде в «Зорі комунізму» — вижену з району, — не зовсім інтелігентною обіцянкою завершив свою промову «перший».
        І вже наступного ранку на тригодинній «п’ятихвилинці» Олекса Якович вперше почав говорити зрозумілі речі. Після класичних філософських обґрунтувань невідкладних завдань сьогодення, що випливають з рішення бюро райкому партії, невпевненим тремтячим баритоном схвильований голова пробубонів несподівану команду: припинити «зелений конвеєр»; агроному, зоотехніку та ветлікарю підписати липові акти про те, що всю фуражну озимину вже скошено-згодовано, а насправді хай собі росте-дозріває, колосом тужавим наливається.
   — То нащо зараз актом списувати і як потім проводки робитимемо? — недоречно поцікавилася молода бухгалтерка.
Допоміг зрозуміти досвідчений агроном з хитрим, гострим, як у лиса, носом:
   — Відпишемо на високу культуру землеробства. Второпала?
   — Ні, не второпала, — зітхнула студентка-заочниця.
   — Так думай головою, — роздратовано вигукнув агроном. — Намолочене зі списаних полів «доплюсуємо» до зібраного з полів не списаних: зерновий клин з фуражним змішаємо. Ото й буде висока врожайність з гектара.
Голова додав:
— Команди райкому слід виконувати без обговорень.
— Молоко ж впаде без соковитого корму, — ще недоречніше за бухгалтерку ляпнула (по-іншому і не скажеш) зоотехнічка з першої бригади. — Чим худобу годувати будемо?
— На цю суботу оголосимо недільник, — завзято вигукнув моторний парторг. — Будемо очерет косити та гілки дерев силосувати. Словом, перейдемо на сучасні технології годівлі молочного поголів’я. Телята, нетелі, бички на відгодівлі — хай почекають кращих часів. Заслухають на бюро про розвиток тваринництва — і їм приділимо увагу.
— Мудро, — розважливо промовив голова колгоспу, — треба всім вчитися працювати по-новому.
   Ще зрозуміліше почав говорити Олекса Якович через кілька тижнів. Перед початком щоденних районних селекторних нарад йому давали зведення про виробництво молока — всі чотири ферми працювали з «мінусом». І коли доходила черга звітувати перед «першим» про надій за вчора, Олекса Якович так притискував слухавку до вуха, що аж очі на лоба лізли. І оті кляті «мінуси» ввижалися йому величезними «плюсами». За кілька тижнів голова стільки «наплюсував» молока, що вже й досвідчені бухгалтери не знали, як робити оті злощасні проводки.
   Вихід знайшов сам Лошак. Зібрав «п’ятихвилинку» і… звинуватив у розкраданні молока головних спеціалістів, бригадирів, завфермами, завгара, парторга, членів місцевкому на чолі з профспілковим лідером, голів жіночої ради і Червоного Хреста, секретарів і електриків, слюсарів по обслуговуванню гноєвих транспортерів і сторожів, лаборантів і техніків штучного запліднення, доярок і всіх конторських працівників. Завершив звинувачення голова мудрою і всім зрозумілою настановою:
   — Щоб «мінуси» «плюсами» стали, щоб не ганьбити «Зорю комунізму» і партію не паплюжити, треба кожному «виписати» по сто літрів молока і заплатити по тридцять карбованців: наче й справді пропаще молоко куплене було. Згодом чимось відшкодуєте: хто запчастину поцупить, хто зайву культивацію «допише», хто лантух дерті на плече кине, хто ще щось надумає. По-іншому ніяк нашу «Зорю комунізму» не врятуєш  від повного краху.
І врятували… Правда, не надовго. З першими холодами крах знову почав підкрадатися. Наприкінці вересня викликали Олексу Яковича в райком партії до «першого» на ранкову апаратну нараду.
   — Як виконуєте травневе рішення бюро по зерну? — грізно спитав похмурий начальник.
   — Озима порадувала, — згадавши про липові акти, почав звітувати Олекса Лошак. — На жаль, недодав ячмінь, та й овес слабким видався; горохові валки спочатку порозносило вітром, а потім ще й добряче намочило. Два дні дощило…
І тут вдарила громовиця! Що було! Таким лютим ще не бачив «першого» Олекса Якович, такого з вуст його ще ніколи не чув.
   – Господи, прости мою душу грішну, – прошепотів пересохлими, тремтячими губами керманич «Зорі комунізму», ледь утримуючись, щоб не впасти навколішки. Раптом перед очима все стало гопки і, наче з пекла, пролунали останні слова «першого»:  «Тебе може врятувати лише ку-ку-руд-за!..» І голова втратив свідомість.
   До тями прийшов у власному кабінеті під час «п’ятихвилинки», коли почали втрачати свідомість головна бухгалтерка з головним зоотехніком, і навіть досвідчений агроном з хитрим, гострим, як у лиса, носом, під який головна економістка щохвилини підсовувала хустку з нашатирними бульками. Свідомість остаточно повернулася до Олекси Яковича, коли парторг на завершення полум’яної промови вигукнув: «Наш голова — справжній руководитель ленінської школи. Він щойно власноруч розширив економічні горизонти, щоб з новою силою запалала «Зоря комунізму». Його геніальний винахід зможуть гідно оцінити лише прийдешні покоління. Цього не дано ні бухгалтерці, ні зоотехніку, навіть наш досвідчений агроном цього второпати не в змозі. Мудра ідея! Це ж треба додуматись: на паперах перевести силосну кукурудзу, що втрамбована в бетонних траншеях, в зерно, а потім скласти акти, що, нібито, додатково вирито десяток земляних сховищ, в які, нібито, закладено сотні тонн зерна, нібито, на корм худобі — таке міг запропонувати лише справжній комуніст, мудрий керманич-ленінець. Сьогодні ж після обіду на позачерговому засіданні парткому «Зорі комунізму» ми приймемо рішення, яким зобов’яжемо бухгалтерку і зоотехніка забути ще й про те, що тиждень тому вони вже переводили силосну кукурудзу разом з кормовими буряками в овочі. Про городину сьогодні райком не питає. А ще ми порушимо клопотання про нагородження Олекси Яковича Лошака орденом Леніна.
   Настала тиша. Мовчали всі. Довго мовчали. Нарешті не витримала комірниця:
   — Який там йому орден? За таке Яковичу треба Героя давати.
   — А ще краще б відразу двічі Героя, — рішуче підсумував особистий водій голови «Зорі комунізму».
   На цьому й порішили.


***
   На майдані, навколо пам’ятника вождеві світового пролетаріату з простягнутою по-жебрацькому руководящою правицею, з якої пообсипався перепісочений цементний розчин, біля руїн колишньої Православної Церкви Московського Патріархату, в якій за колгоспних часів зберігали зернофураж, зібрався сільський люд таврувати колишніх кучмістів і сучасних помаранчевих.
   — Це ж вони, кляті незалежники–кучмісти  та ющенківці, — зруйнували колгоспи, – відкриваючи мітинг, кричав без мікрофона на все село (аж чутко було у всьому районі) голова сільської ветеранської організації, колишній керманич «Зорі комунізму», руководитель ленінської школи, інтернаціоналіст і лютий ворог націоналізму, шалений прибічник «другої державної», двічі Герой комуністичної праці Олекса Якович Лошак.
Потім на трибуну злізла голова сільського осередку «Жінки за майбутнє», колишня комірниця «Зорі комунізму». Зі словами «в районі не лишилося жодної комори», вона припала до грудей Олекси Яковича: спочатку жалібно заплакала, потім тужливо завила. У Олекси Яковича не витримало серце…
   Закриваючи мітинг, всенародно обраний голова сільради, який в минулому всього себе віддав служінню людям, перебуваючи не один десяток літ на посаді водія голови «Зорі комунізму», цілком авторитетно і переконливо заявив:
   — Це ми з Яковичем (земля йому пухом) ціною власного здоров’я підняли колгосп, а вони, кляті бандерівці з американцями, граючись, все знищили, все розтягли, тепер ще й в НАТО тягнуть.
   — Не дамося! Зась їм! Не підемо! Поздихаємо, а до Європи — ні кроку! Згодні зі мною? Згодні?! — оскаженіло вигукував-питався секретар сільради, колишній парторг «Зорі комунізму».
   Натовп мовчав…
   За хвилину майдан обезлюднів. Багато хто пішов з важким серцем. Позоставалися лише лакузи-підлабузники зі своїми колишніми керманичами, яких виховали-випестили «Зоря комунізму» та бетонний вождь світового пролетаріату і вчитель всіх народів з облупленою руководящою правицею.
   Багровий виднокрай ховався в криваво-червоних присмерках.
— Оце тобі проводка, — зітхаючи, шепотіла собі під ніс колишня головна бухгалтерка «Зорі комунізму», поспішаючи додому. — Якою воно буде завтрашня зоря? Та, мабуть, якоюсь буде…

м. Сватове

Немає коментарів:

Дописати коментар