Шукати в цьому блозі

18 бер. 2012 р.

2.Дике Поле: минуле чи майбутнє Луганщини?

Нещодавно випадково натрапив на шовіністичні забави одного з луганських священнослужителів московського патріархату. Цей задирикуватий пан піп ось так і написав в своїій інтернет- сторінці в Однокласниках:
41 рік, Россия, Луганск " 
   
Письменника Григорія Половинка добре знають на Сватівщині. Він часто бував в нашому краї, зустрічався з хліборобами, інтелігенцією, школярами, брав участь у багатьох літературних заходах, співпрацював із літстудійцями «Світанку», мав дружбу і глибоко поважав Миколу Назаровича Щепенка, шанував творчість Миколи Павловича Уманця. Був час, коли Григорій Григорович  працював художником у селі Гончарівка. Та й сьогодні Григорій Половинко підтримує давні дружні стосунки з керівником культурно-просвітнього товариства «Батьківщина», викладачем районної школи мистецтв імені Василя Зінкевича, поетом і композитором Василем Леоненком.
Історик Григорій Половинко добре знає минувшину нашої слобожанської землі. Погортаємо далі сторінки історичної розвідки.
«Дике поле — козацьке поле».

Козацькі корені Луганщини…
«Дуже часто, коли мова заходить про історію Луганщини, чомусь, у першу чергу, акцентують увагу на історії її промислово-індустріального виникнення. На будівництві заводів і шахт. На тому, як з роками ця східна земля України постала культурно-освоєною землею, зі своїм специфічним й іноді аж надміру з пролетаризованим обличчям. Та новітній історії нашого краю передувала складна й героїчна боротьба українського народу за своє виживання, за володіння південноукраїнськими степами, на які зазіхали як північні, так і південні сусіди. Давньоруська історія тут продовжується історією Слобідської України, обороною та заселенням півдня України передусім запорізьким козацтвом.
Ще з першого твору нашої давньої літератури «Слово о полку Ігоревім» ми довідуємося, що руські землі (землі Київської Русі) простяглися на південний схід від Києва аж до Тмутаракані, тобто Тамані, теперішнього Краснодарського краю Росії, нині заселеного в більшості своїй нащадками останніх запорожців. Вже за тих часів по шляху русичів у той край по Донцю зустрічалися такі руські місця, як Донець і Білин (чи не на річці Білій? Бо занадто вже промовиста назва — Білин)…
Зі скупих історичних свідчень відомо, що на цих землях розвивались народні обряди та звичаї, давньоруська культура, про які, на жаль, збереглося мало відомостей.
Згодом цей край опиняється під татаро-монгольськими завойовниками, а пізніше, з кінця ХV ст., піддається постійним нападам спочатку Кримської орди, а потім і Туреччини.
Та пам'ять про цей край як споконвічно рідний не зникає у свідомості українського народу. Основне населення цих земель під тиском ворогів хоча й перебралося на центральні та західні землі України, все ж не забувало, звідки воно, та коли в кінці ХV ст. почалося нове широке освоєння цих земель, українці повертаються сюди, як сказано в одному з перших «Описів Харківського намісництва з 1787 р.» на спустошену своїх праотців спадщину».
Землі, що пізніше одержують назву Слобідської України, а згодом Харківського намісництва Харківської губернії, у різні часи доходили: на сході до річки Дон, на півдні до Азовського моря, на півночі аж до верхів’їв Дінця. Вся Слобожанщина ділилась на 5 полків — Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький  (землі якого зараз знаходяться на території Воронежчини, в Росії, хоч це прадавня дбайливо обжита українським людом земля).
У нашій області межі Слобідської України простяглися з півночі Луганщини (Троїцьке, Білокуракіне, Новопсков) до південних околиць Старобільського району. Впливи ж Слобожанської народної культури можна простежити ще й сьогодні набагато південніше названих адміністративних меж Слобожанщини.
Слід зазначити, що саме запорізькі козаки вписали не одну славну сторінку в історію нашого краю. Впродовж кількох століть вони навдивовижу мужньо й пильно охороняли кордони придінцевих степів від численного ворога. Десятки сіл, селищ і міст на Луганщині можуть пишатись іменами козаків-запорожців, які заснували їх в XVI-XVIII століттях.
Так у «Переліку пам’ятних знаків і пам’ятників на честь запорізького козацтва», затвердженому Верховною Радою України ще в 60-х роках, вказується, що на Луганщині козаки заснували, зокрема, такі населені пункти, як саме місто Луганськ (колишній Кам’яний Брод), селище міського типу Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та інші.
Не треба забувати, що значення запорізької вольниці полягало не лише в охороні придінцевих земель чи в заснуванні тут нових населених пунктів, а в тому, що вони дбайливо обживали дикі степи, зорювали їх, засіваючи пшеницею і стаючи господарями численних зимівників. Говорячи сучасною мовою, це були перші в Європі фермери! І їхня мудрість полягала саме в тому, щоб, тримаючи напоготові шаблю-домаху, вперто краяти чорнозем лемешами легкого й похватного плуга-косулі!
Цікава деталь, найближчі сусіди запорожців — донські козаки досить довго, аж до початку ХІХ століття, не знали землеробства. У них вирощувати хліб заборонялось… Їсти — так, а от вирощувати… Але то вже тема іншої розмови.
…Після підступного знищення Січі у серпні 1775 року її землі «щедрою» Катерининою рукою були остаточно роздаровані різним особам, переважно військовим. Хоч починав  роздаровувати ще Петро І.
Сюди ж, на південь, стало стікатись добровільно і під царським примусом безліч робочого, посполитого й холопницького люду, який осідав в основному на землях, уже давно освоєних козаками.
Незважаючи на те, що у Придінців’я було переселено тисячі росіян, волохів, сербів та інших представників різних народів (бо царський уряд пильно стежив за тим, щоб на цих землях якомога менше зосереджувалось «хохлов-малороссов», во избежание нового Запорожья»), московські чиновники навіть у кінці ХІХ століття змушені були констатувати:
«Мы определили, что аборигенами местности, которая составляет Бахмутский уезд (а це землі за сучасним адміністративним поділом на схід від р. Лугані), — являются малороссы, казаки-запорожцы. Преобладающий процент засельников также состоит из украинских выходцев-малороссов. В состав другой части поселенцев вошли представители разных племен и народностей: главным образом великороссы, потом волохи, молдаване, сербы, мадьяры, поляки и другие. На большинство из них впоследствии смешения с малороссами на протяжении определенного времени почти совсем утратили свою бытность и племенные особенности. Сейчас господствующий, а местами почти исключительный тип населения уезда — малороссы. Правда, в некоторых поселениях преобладают великороссы, а местами волошко-молдавское население, но и здесь господствующий элемент не удержался в своей чистоте и целостности и медленно поглощается малоросской  народностью».
Це, як кажуть, красномовний факт, визнаний самими московськими чиновниками, проти якого неможливо щось заперечити. І в той же час не менш вражаючий факт: ті ж самі чиновники в таблиці про кількість населення повіту за національними ознаками жодного українця не вказують, зачисляючи їх в одну графу з росіянами! Воднораз у тій же таблиці зазначають присутність в повіті кількох циган та турків!
…Масове переселення українського люду в південно-руські степи стає особливо помітним у першій половині ХVІІ століття. Невдалі козацькі повстання під проводом Павла Бута-Павлюка і Якова Яцько-Остряниці  1637-1638 р.р. проти польської шляхти на Правобережній Україні змусили багатих повстанців разом з сім’ями шукати притулку й порятунку на Лівобережжі.
…Польська шляхта намагалась всіляко перешкоджати переселенню — віднімала у них майно, силоміць затримувала, жорстоко карала на місці. Тому досить часто переселенцям з-під панської України доводилося пробиватися навіть з боями.
Натомість царський уряд всіляко заохочував переселення працьовитих і заповзятих до господарства українців сюди, у Дике, майже необжите поле. Уряд прекрасно розумів, що переселенці, маючи неабиякий досвід боротьби з татарами, зуміють досить швидко обжити цей край, стануть надійним захистом південних меж Московської держави.
Тому з Москви вимагали від воєвод прикордонної смуги лояльного, а той прихильного ставлення до переселенців з Правобережної України:
«Чтобы заезжим черкасам (тобто українцям) ни от каких московских людей… налогов и убытков не было… И самому воеводе к черкасам держать ласку и привет добрый, дабы черкас жестоко в сомнение не привесть…».
В грамоті від 17 липня 1651 року царський уряд видає наказ про те, щоб воєводам південного московського прикордоння «украинских переселенцев от гонения поляков на вечное житье принимать и помощи всяческой оказанию быть…».
За офіційними даними, лише протягом 1645-1647 р.р. на Слобожанщину прибуло понад 1200 українських сімей. Значна частина з них була розселена по Донцю та Айдару. Перші козацькі поселення на річці Айдар виникли у зв’язку з будівництвом так званої «Белгородской оборонной черты».
…Ще на початку ХVІІ століття в межиріччі Айдару і Білої переселенцями було засновано Білолуцьк. Цікаво, що назва «Айдар» в перекладі з тюркської теж звучить як «Біла річка»: «Ай» — білий, «Дар» — річка. Дехто з істориків вважає, що Білолуцьк заснували вихідці з волинського міста Луцьк. Але, як на наш погляд, все набагато простіше. «Білолуцьк» можна тлумачити, як «Біла лука» — тобто «вигин Білої ріки». Бо в нашому краї подибуємо й Сватову, й Іванову Лучку… Самому ж Білолуцьку спершу не зовсім пощастило. Незважаючи на те, що навколишній ліс та болота, здавалося б, могли надійно захистити його мешканців, 1643 року Білолуцьк було зненацька захоплено татарами і спалено. Майже всіх людей погнали у Кримську неволю. Ті ж, хто врятувався від татарського аркана, переселилися на правий, більш високий берег Айдара, укріпивши нове селище валом та ровом, що заповнювався водою.
Приблизно в той же час на місці спалення поселення Осиновий острог на Айдарі українські переселенці побудували Слободу Осинову (нині село Осинове Новопсковського району). Відносно назви: за давніми слов’янськими повір’ями — осина, то дерево, проти якого безсила різна нечисть, зокрема, вурдулаки. Знищити вурдулаку (вважали наші пращури) можна було, лише проткнувши його осиновим кілком. Тож, більш ніж ймовірно, що перші мешканці обгородили свої поселення осиновим частоколом, щоб мати надійний захист від усього лихого…
Тоді ж на лівому березі річки Айдар, в місці впадання річки Кам’янки, було засновано поселення Закам’янка (нині Новопсков).
…В першій половині ХVІІ століття виникла ще одна слобода — Іванова Лука… (нині село Булавинівка Новопсковського району). Слід зазначити, що в кінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століть Білолуцьк, Осинове, Закотне ввійшли до складу земель Війська Донецького, перетворившись на «верховые козачьи городки». Невдовзі там розіграються трагічні події Булавинського повстання 1707-1708 р.р.
1686 року вихідцями з Полтавщини й Чернігівщини, а також козаками Острогозького полку знов обживається слобода Стара Біла, заснована ще 1600 р. за царя Бориса Годунова людьми воєводи Бєльського, які були послані на Донець та Айдар для боротьби з «черкасским воровством», тобто розбоєм українських козаків, що не визнавали над собою зверхності московського царя, а жили вільним слобідським життям (тепер це місто Старобільськ).
Приблизно з 60-х р.р. ХVІІ століття українськими козаками й селянством, а також  руським служилим людом починають заселятись землі по річці Красній. Тоді ж виникає й слобода Сватова Лучка, або Сватів Пристін. Пристіном у наших краях називають узвишшя, під яким (як правило, в долині) виникає те чи інше село, ніби «при стіні». В російській же транскрипції помилково пишуть «пристень». І з того виникає ще одна помилка — ніби назва населеного пункту, де є слово «пристень», походить від того, що місцева річка колись, мовляв, була судноплавною і біля вказаного села була мала пристань. Насправді ж — Пристін.
Отже, Сватова Лучка, або Сватів Пристін. За місцевими переказами, тут неподалік одна від одної свого часу поселилися сім’ї, глави яких були сватами.
…Назва Сватів Пристін зафіксована і в історичних документах. У грамоті Петра І від 14 жовтня 1704 року, вказувалось, що «возле Сватовой Пристени имеются пасеки радьковского жителя Дяченко уже более 40 лет, Сеньковских жителей Константиненко и Степаненко — лет более 30, Осипова — более 20 лет…». На початку ХVІІ століття Сватова Лучка ввійшла до складу Ізюмського полку як сотенне містечко. Вона мала укріплення у вигляді рову і високого частоколу.
Під кінець ХVІІ століття починають обживатися береги річки Деркул. Так, 1686 року українські козаки заснували Біловодськ, а в 1703 р. виникло селище Марківка, першими мешканцями якого стали переселенці з Чернігівщини й Полтавщини, очолювані сотником Марком.
Приблизно в той же час, тобто в кінці ХVІІ століття, неподалік від річки Йовсуг, з'явилось поселення під такою ж назвою, що й річка, заснована козаками Острозького полку, українським людом знову таки з Полтавщини та Чернігівщини…
В 1680 році на річці Красній виросла слобода Кремінна, яка невдовзі стала сотенним містечком Ізюмського полку.
Приблизно 1700 року на річку Красну перебралося 150 сімей полтавських козаків на чолі з Андрієм Катрухою та Іваном Бугаєм і заселили слободу Мілуватку…
Чотирма роками пізніше нова хвиля полтавських переселенців осіла на річці Красній, та так і назвали своє село — Красним…
Заселення нашого краю посполитим людом та козаками з Правобережної України продовжувалось. В кінці ХVІІ століття було також засновано на річці Красній — Михайлівку, а на річці Жеребець — Коломийчиху. 1706 року на річці Красній з’явились Боровеньки.
Ці та інші поселення, що виникли в басейні рік Жеребець, Красна та Борова, невдовзі ввійшли до складу Ізюмського слобідського полку.
…Говорячи про інтенсивне заселення нашого краю в ХVІІ-ХVІІІ століттях козацьким людом, слід зазначити, що поряд із запорожцями ці землі також освоювалися і донцями. Хоча й не в такій мірі.
Для прикладу звернемось до збірника «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии», виданого 1898 року в Харкові (а, як відомо, більша частина нашої області, особливо північна, належала свого часу до цієї губернії). Отже, за даними збірника, з 41 слободи — 21 була заселена українцями, в 12 проживало змішане українсько-російське населення (причому в 7 з них значно переважали українці), 6 слобід було заселено російськими селянами, і лише в двох жили нащадки донських козаків — це в Борівському і Новоайдарі.
…Український елемент в нашому краї значно переважав у всі часи.
Тут ще з першої половини ХVІІ століття міцно вкоренилася Слобідська Україна, південний кордон якої починався біля Торських солених озер (в районі сучасного Слов’янська) і відділяв Слобожанщину від донських степів. Єдиною по-справжньому донською станицею в нашому краї, що не належала до Слобожанщини, була станиця Луганська… Але, як зазначалось у «Крестопроводной книге донских козаков», що присягали на вірність цареві «имена и фамилии жителей Луганского городка весьма часто носят явный малоросский характер…» за переписом 1764 року на хуторах козаків і старшин Луганської станиці було зареєстровано 538 «малоросов».
Дуже цікава історія заснування Шульгинки. Бо, на перший погляд, заснована вона була донськими козаками. А історія така. Після розгрому козацько-селянських військ Івана Золотникова 1607 року під Тулою один з його сподвижників — отаман Шульгейко з частиною уцілілих повстанців зумів вирватися з тульського оточення і осісти на землях Дикого Поля, саме в наших краях, заснувавши поселення під назвою Шульгин-городок, а річку, що протікала поблизу, нарекли в народі Шульгою.
…Цікавим є і те, що масове заселення Шульгинки, починаючи з 1686 року, відбувалося в переважній більшості переселенцями з Правобережної України.
Близько 1640 року донськими козаками на Борівському перевозі (р. Борова) було засновано Борівський городок. Але (знову ж таки!) з часом сюди переселяються козаки й посполитий люд з Правобережної України, а також біглі із слобідського Острозького полку.
…Інтенсивне переселення українського люду на територію нашого краю продовжувалось. В першій половині ХVІІІ століття виникло село Містки на Сватівщині. Свою назву, кажуть, воно отримало від примхливого характеру р. Борової, яка щовесни дуже розливалася, затоплюючи вулиці, а тому поселенцям часто доводилося будувати довгі кладки й вузькі містки, рятуючись від повені. А ще, за легендою, засновниками села були розбійники, які спеціально вибирали місце для свого поселення за такою примхливою річкою. Пізніше, кажуть, частина розбійників покаялась і пішла у Святогірський монастир, а решта зайнялась чесною селянською працею.
1730 року переселенцями з Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини на р. Дуванці (притоці Красної) була заснована Верхня Дуванка. Двома роками пізніше в гирлі ріки поселив своїх людей ізюмський сотник на прізвище Краснокутський. Слободу ж назвали Нижня Дуванка. Сама ж назва «Дуванка» походить від слова «дуванити» — «ділити». Цей термін вживали донські козаки, а витоки його сягають аж тюркських мов».

(Далі буде)

Немає коментарів:

Дописати коментар