***
Правобережна Україна… Виходить, що не такі вже вони «не
наші» оті "кляті западенці-бандерівці", не такі вже й чужі. І, мабуть,
зовсім не випадково на Волині тече Луга, а в нашому краї -- Лугань.
Випадкового на цьому білому світі майже не буває: нічого ні з чого не
виникає і безслідно нікуди не дівається. Все має свою логіку, свою
історію, свій розвиток, говорячи грецькою, свій генезис…
Луга -- на Волині,
Лугань --в моїм краї.
Клріння єдине
Країну єднає.
Вийдемо на луки
Ми до лугограю
Райдугою злуки
Небо запалає.
Брате, ми -- єдині,
Лугарі-лучани,
Діти України --
Луцькі сватівчани!
Пригадую, якось з обласними телевізійниками брав участь у
створенні телефільму про оборотнівські (с.Оборотнівка, Сватівського
району) традиції святкування Нового року та Різдва Христового —
захоплююче, неперевершене дійство! Минав час, почали підзабуватися
феєричні оборотнівські вертепи та смачна вечеря, з неповторною кутею,
пиріжками з картоплею та капустою, повидлом та начинкою, домашньою
ковбасою, аж солодкою кров’янкою, копченими
й смаженими товстолобами, тушкованими індиками, по-справжньому
селянським грушево-яблучним узваром, духмяним хлібом і пухкими
пампушками.
А через кілька років
довелося побувати на різдвяних святках у Стрийському районі Львівської
області. І диво! Наче в сватівській Оборотнівці побував. Вже пізніше,
правда, дізнався, що свого часу, ще за радянської доби, в село було
переселено чимало родин з Львівського краю і навіть одну з вулиць
Львівською назвали.
Так само і з мешканцями Петрівки. Колись, пригадую,
розповідала на той час голова сільради, а тепер вже покійна Людмила
Федорівна Бушуєва: «Та у нас півсела — западенці». І починала називати
прізвища, перелічувати подвір’я тих, хто кілька десятків років тому
перебрався до Петрівки із областей Західної України. Причому говорила
саме «із Західної України», а не з заходу України.
Були часи, наприкінці
минулого початку нинішнього тисячоліття, коли до Сватівського району
приїздили діти із західних областей України на літній відпочинок. На
сосюренському залізничному вокзалі зустрічали їх із запашними короваями,
духовими оркестрами, щиросердними вітальними промовами. Школярі
роз’їзджалися по селах, селилися в слобожанських родинах, знайомилися,
навіть закохувалися з юними сватівчанками і сватівчанами, мілуватчанками
і мілуватчанами… А потім тривалий час листувалися, писали одне одному
теплі й зворушливі слова.
Потім наступали Різдвяні Святки і слобожанські діти з
усього району сотнями від’їжджали до Львівської, Івано-Франківської й
інших західних областей України. Там їх зустрічали тепло, гостинно, з
великою любов’ю. Наші діти відкривали для себе нову історію,
іншу правду життя і, водночас, переконувалися — западенці є добрими,
щирими, щедрими, багато в чому схожими на слобожан, українцями.
Наші діти брали
участь у новорічних вертепах, носили кутю, ходили до церков і театрів,
співали українських пісень, слухали нескінченні розповіді про героїчне
минуле західних земель України.
Наші діти збагачувалися, відкриваючи для себе до того незнану славну історію України.
Незабутнім був
приїзд на Сватівщину великої делегації майстрів художньої самодіяльності
із Стрийського району Львівської області під керівництвом заступника
голови райдержадміністрації Ірини Цихоні. Було то у травні 1996 року. У
народному домі «Сватова Лучка» стрияни виступили з неперевершеною
концертною програмою, присвяченою Великоднім Святам. Надвечір гостей
запросили до Підкуйчанської сільської оселі керівники нафтобази та
м’ясокомбінату В.М. Гвоздюков та С.Д. Григор’єв. За великим родинним
столом зібралися брати-українці з окраїн держави — західної Львівщини та
східної Луганщини. І ніщо їх не роз’єднувало — ні майже
півторатисячокілометрова відстань між райцентрами, ні політичні погляди.
Тамада тієї святкової вечері Віктор Гвоздюков (на той час секретар
райкому компартії) звертався до гостей: «Товариші-пани!» На що Ірина
Цихоня відповідала: «Пане-комуністе». До самого ранку
пили-їли-танцювали, заслухувалися підкуйчанськими солов’їними трелями і
зятєвськими слобожанськими піснями. І передружилися, і перекохалися. І навіть ліричні рядочки тієї ночі народилися:
Підкуйчанські гаї солов’їні.
Зореока небес височінь.
Завечір’я співа завечірню,
І шепоче кохання вночі.
А єфремівській сотні лише комсомольської подавай та вигукуй: «Смерть бандерівцям».
Наступного дня стрияни виступили з концертною програмою
духовної музики у Мілуватському палаці культури. Вже через сім років в
одному з видань заступник голови Сватівської райради Марина Водоп’янова,
згадуючи виступи стриян у Сватовому та Мілуватці, напише: «Воістину, на
те — воля Божа, щоби Схід та Захід України пов’язували все міцніші й
міцніші духовні зв’язки!»
***
Потім був жовтень 2002 року. Велика делегація (майже сорок
чоловік) народних митців зі Сватівського району на чолі з головою
райдержадміністрації приїхала до Івано-Франківська для участі у
Всеукраїнському фестивалі «Воля-2002». Через рік Марина Водоп’янова у
своїх нарисах напише, що сватівчанам, які брали участь у заключному
концерті в різних жанрах, «було несподіваною дивиною чути уславлення УПА
зі сцени офіційного, причому всеукраїнського святкування 60-річчя УПА.
Ми не могли передбачити, як сприйматимуть нас, жителів східної України,
на теренах земель, звідки походить національна ідея українства і де вона
має найглибше та найміцніше коріння. Українському духу, козацькому
завзяттю, любові сватівчан до всього українського дійсно дуже
дивувалися, але водночас і захоплювалися цим. Хочеться вірити, що виступ
наших артистів у фестивальній програмі у Івано-Франківську та у двох
великих концертах у місті Моршин, у тому числі в реабілітаційному центрі
для ветеранів УПА «Говерла», дійсно переконав наших братів із Заходу
держави у тому, що на Сході Україна є, Україна буде».
У
тих аншлагових концертах брали участь народні і заслужені артисти
Слобожанщини Валентин Матвєєв, Олександр Давиденко, Василь Леоненко,
Сергій Зятєв, Олег Комісаренко, Наталя Скляр, Тетяна Федоровська, Любов
Петровська, Юрій Покатілов, Володимир Паляничко, Микола Мозговий,
Валерій Немушенко, Тетяна Цибульник. Наших митців дружньо підтримували
священик отець Дмитро, викладачі школи мистецтв Валентина Просіна,
Геннадій Шубін, худрук Петро Ляшик, журналістка Наталя Розумна та
завідувачка райдержадміністрації Ольга Погребняк. У фестивалі брала
участь й отримала високу нагороду у номінації «художнє читання» учениця
Надійка Гордієнко. Слобожанські артисти не лише влаштовували концерти, а
й відвідували історичні місця, знайомилися з минулим Стрийщини, її
культурою, народними звичаями і традиціями. Зокрема, вони побували у
Народному домі, який має столітню історію, у храмах Моршина та
Івано-Франківська, відвідали родинну садибу ідеолога українських
націоналістів Степана Бандери. Ходив по греко-католицьких церквах і
теперішній шовіністично-голубий редактор, затятий регіонал з
«літературним хобі»Сергій Кривоніс. Інші були часи… І редактор був
інший.
***
2003 рік. З четвертого по десяте січня на Львівщині та
Івано-Франківщині перебувала делегація Сватівського товариства
шанувальників української мови «Джерело» імені М.Н. Щепенка у складі
заступника голови райради М.С. Водоп’янової, директора Мілуватської
школи Н.В. Медведьової, вчителя української філології Сватівської школи
№8 В.П. Пивоварової, вчителя української філології Гончарівської школи
А.М. Сердюк, головного редактора «Радіо Сватове» Н.В. Розумної та
редактора мистецьких програм «Радіо Сватове» А.Д. Куликовської.
Метою поїздки було вивчення культурних надбань
українського народу, його традицій, звичаїв та обрядів. Цікаву розповідь
про цю мандрівку можна знайти на сторінках брошури «Всі серця
українські сплетімо у єдиний квітучий вінок», яка видана у двох частинах
видавництвом МКП «Слобожанщина» у жовтні 2003 року під редакцією М.С.
Водоп’янової. Завершуються ці дорожні нотатки зверненням до читачів з
таким побажанням: «Високошановні добродії! Не заповнюйте всього свого
життя справами. Повірте, варто подивитися на своє життя з висоти
«Говерли», збагнути самого себе, відчути зв'язок з Богом, Україною,
віднайти в своїй душі нерозкриті глибини, відчути свою суть і,
врешті-решт, розправити гордо крила, якими не користувалися дотепер!»
А починається друга частина цих нарисів словами поета-повстанця Заграви:
Українці! У єдності сила,
Між собою ми кровні брати,
Нас мати одна породила,
Тож нам разом страждать і рости.
Всі серця українські сплетімо
У єдиний ідейний вінок
І сузір’ям крізь бурі пройдімо,
Переможним буде наш крок.
***
Правобережна Україна… Чим вона завинила перед Луганщиною?
Можливо, тим, що століттями поневірявся її трудолюбивий і талановитий
народ? А можливо, тим, що Сталін (друг і побратим нашого легендарного
наїзника (і по цю пору сидить на коні посеред Луганська) — Ворошилова зі
своєю зграєю кривавих соратників і катів, починаючи з 1939 року,
тріумфальною ходою радянської влади мали намір розтоптати, знищити народ
Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та інших
західних областей України?
Можливо, воно й так, та, як говорив відомий російський
гуманіст Л. Толстой, «ми любимо людей за те, що робимо їм добро, а
ненавидимо за те, що робимо зло».
А можливо, ще й тому ми ненавидимо «західняків», що за
холопської радянської доби звикли плазувати перед начальством? Не
подобаються єфремівській сотні колишніх комсомольських волоцюг
западенці, то й нам, значить, не подобаються. Ми навіть не замислюємося
над тим, що цим московським посіпакам не лише тернопільці, чи, скажімо,
волиняни не до вподоби, їм вся Україна, наче кістка в горлі.
Досить лише почитати
шовіністичне божевілля, редаговане та й переважно писане нашим місцевим
промосковським запроданцем, і все відразу стане зрозумілим.
Оця агресивна єфремівська сотня спить і бачить розірвану,
потрощену, пошматовану Україну. Їм подавай сіверськодонецьку
федерастичну державку, де б вони царювали та добро наживали. Це саме з
їхньої федералістичної руки наші місцеві халуї знищили українську
газету, запровадили в районі «другу» мову, перетрощили народні звичаї і
традиції, зруйнували один з найкращих навчальних закладів області
--Сватівську гімназію імені Володимира Сосюри, розтрощили музей Тараса
Шевченка в Свистунівській сільській школі, задушили міжнародний фест
"Слобожанський Спас", перетворили засоби масової інформації на політичну
трибуну для недорікуватих біло-голубих блазнів, жорстокосердих почесних
«заградотрядівців» та знахабнілих бездуховно-чужемовних писарчуків. А ще спромоглися повирізати каштани на колишній вулиці Каштановій, котрій
повернули антиісторичну назву вождя світового пролетаріату, а ще
рішенням сесії райради в ССР (Сватівському Самостійному Районі) першою
державною мовою зажадали вважати... Самі розумієте яку. І наразі ще як
вважають!..
Правобережна Україна… Лівобережна Україна… Западенці… Східняки… Бандерівці… Комуняки…
По наших душах ніби Тамерлан пройшов.
По наших душах ніби Тамерлан пройшов.
Схаменімося, люди! Так і до Дикого Поля рукой подати.
Немає коментарів:
Дописати коментар