Перечитавши історичні нариси Григорія Половинка, почав
прилаштовувати книжицю на полицю і раптом натрапив на цікаве дослідження
Заслуженого працівника культури України, директора Луганського
обласного краєзнавчого музею Віктора Івановича Висоцького «Історичні
аспекти топонімів Луганщини». І ось що там знайшов:
«Поблизу Сватового знайдено 4 поселення епохи бронзи,
палеолітичне місцезнаходження, 18 курганних могильників з 83 курганами.
Досліджено сарматське поховання, в якому знайдено золотий браслет,
розшитий золотими бляшками, в курганному похованні знайдено рідкісну
кам’яну стелу, яка виконана на плиті твердого піщанику. Її висота —
близько 115 см, ширина — майже 50 см. Як свідчать науковці Костянтин та
Людмила Красильникови у статті «Фрагменти історії Сватівщини часів
трипілля і ранніх металів», у верхній частині стели зображена безлика
голова, добре оконтурені плечі, тулуб. До низу вона звужується й у
самому споді навіть загострена. Вся передня площина стели передає стан
обробки в техніці низького барельєфа і гравірування. На грудній частині
зображені комір і планка, що розділяє тулуб мов би на дві половини. На
правій половині, зверху, зображено дві тварини, що нагадують запряжку
биків, поруч з ними овал з точкою в центрі. Нижче під поясом
вигравіруваний лук із встановленою в тятиву стрілою. З лівого боку,
зверху, у техніці низького пікетажу, зроблено поглиблення,
лінії-борозни; нижче, на поясі, великий вісімкоподібний знак, що нагадує
стопу. У нижній частині плити проглядають вихороподібні лінії,
аналогічні малюнкам на розписних трипільських горщиках… Стародавні
антропоморфні стели, тобто плити з умовним, площинним зображенням людини
(голова, тулуб, іноді руки), відомі на півдні України, але в основному в
регіонах Побужжя і Криму. Вперше вони ввійшли до наукового обігу
близько 50 років тому. Проте у степовому Подінців’ї, до знахідки стели
зі Сватового, археологічна наука з такими видами давнього мистецтва не
була знайома. Стела відноситься, насамперед, до пам’яток стародавнього
каменерізного мистецтва, у якому закладено глибокий історичний,
сакральний зміст, а, отже, інформація… Сватівська стела — пам’ятка
монументального мистецтва IV—III тисячоліття до н.д. — виняток. Такі є
лише в Молдові, подекуди в Україні, зокрема, в Криму і ось на
Сватівщині, тобто далеко за межами історичного ареалу поширення
стародавніх стел… Ми схильні вважати, що ця стела не пов’язана з
похованням, тим паче, з конкретними людьми. Більшою мірою відносимо її
до атрибута святилища — стародавнього сакрального вмістища культових і
духовних сил степових напівкочових племен енеоліту, характерного для
Лівобережної України. У цей же період на Правобережжі перебували осілі
племена трипільської культури, що також знали скульптуру малих форм,
зроблену з глини у вигляді жіночих фігурок. Хронологію антропоморфної
стели з м. Сватове можна датувати першою половиною IV тисячоліття до
н.д. Отже, їй уже приблизно 6 тисяч років.»
Перша письмова згадка про поселення належить до 1704 р.,
хоча виникло воно значно раніше: на рубежі 60 р. ХVІІ століття. В
грамоті 1704 р. читаємо: «… от того села Красного вверх против речки
Красной Изюмского полка казаков разных городов в Сватовой Пристани
пасека Сеньковских жителей Игната Костантинского и Ивана Степаненко. По
их заверению они владеют этими (пасеками) лет тридцать».
В отписке князя
Якова Долгорукого (1700 р.) писалось: «…велено по челобитной Изюмского
полка старшин и казаков на р. Красной с верховья вниз по обе стороны до Кабаньего брода и по Хариной, и по Дуванной, и по иным долинам, которые по ту речку Красную и по р Жеребцу с верховья до устья правою стороною пасеками,
лесными угодьями и сенными покосами и рыбными ловлями и всякими угодьями
владеть».
Далі В. Висоцький
розповідає, що територія нашого міста була заселена козаками й селянами
Правобережної та Лівобережної України. Як свідчить народна легенда,
першими поселенцями були не лише жителі с. Сенькове (тепер Харківська
обл.), а й українці із Зміївського, Богодухівського, Сумського та
Лебединського повітів.
На початку ХVІІІ століття Сватова Лучка увійшла до складу
Ізюмського Слобідського полку як сотенне містечко. Воно мало укріплення у
вигляді рову і високого частоколу. Основну масу населення складали
козаки, які в залежності від свого економічного стану ділилися на полкових козаків, підпомічників та підсусідків.
У 1773 році в
Сватовій Лучці нараховувалось 133 полкових козаків, 514 підпомічників та
підсусідків. Після того, як 1765 року було скасоване козаче
самоуправління, Сватова Лучка стає центром одного з комісарських
управлінь, а козаків переводять до розряду військових обивателів. В 1773
році з 2928 жителів військових обивателів налічувалось 2664, селян —
96, купців — 3.
У 1825 році в слободі і навколишніх селах було
розквартировано Катеринославський полк 2-ї кірасирської дивізії. В
Сватовій Лучці розташувався штаб дивізії, а сама вона була перейменована
в Новокатеринослав. Після ліквідації військових поселень було повернено
стару назву — Сватова Лучка. З 1923 року другу частину назви прибрали. З
1938 року Сватове отримало статус міста.
Цікаво й те, що село Зміївка теж заселяли мешканці Зміївського повіту Харківської області.
Перша письмова згадка про Нижню Дуванку відноситься до
1704 р. А вже 1732 року полковник Ізюмського полку Краснокутський
поселив своїх селян у місці впадіння р. Дуванки у р. Красну. В 60-х
роках ХVІІІ століття Краснокутський попав в опалу і жителів села
перевели до розряду державних селян. В 1785 році в Нижній Дуванці
нараховувалось 379 дворів, в яких проживало 1170 дуванчан. В 1825 році в
селі було розквартировано ескадрон Катеринославського кірасирського
полку. Нижня Дуванка стала називатися першою слободою 2-ї поселенської
волості Куп’янського військового поселення. В 1830 році населення
слободи складалось із 1115 військових поселенців і 1259 жінок.
Не менш цікавим було
дізнатися, що с. Верхня Дуванка заселили українські козаки, біглі
селяни, вихідці з Чернігівської, Сумської, Полтавської губерній.
Гончарівку заснували селяни з Полтавської та Чернігівської областей.
На Сумщині є село, яке має назву Коломийці. Саме його мешканці і заснували у ХVІІІ столітті нашу Коломийчиху.
У другій половині ХVІІ століття була заснована Маньківка.
Сюди з’їхалися українські козаки, біглі селяни з Київської, Полтавської
та Чернігівської губерній.
Першими поселенцями
Мілуватки, крім українських козаків Ізюмського слобідського полку, були
також селяни з Правобережної України.
Село Первомайське —
одне з найстаріших в районі. Його заснували в 1660 році переселенці з
Білої Церкви. До 1917 року воно мало назву Білоцерківка.
Жителі Правобережної України були серед засновників Містків, Оборотнівки, Преображенного, Рудівки…
Немає коментарів:
Дописати коментар