Дике поле: минуле чи майбутнє Луганщини?

Якось, перебуваючи в Луганську, зайшов скупитися до сучасної єврокрамниці, розташованої в центрі міста. Довелося звернутися по допомогу до гарненької господині одного з відділів, на елегантному спецодязі якої яскраво виділявся супермаркетовський логотип з назвою сусідньої держави:

— Пані, будь ласка, допоможіть знайти…

— А можно на русском? — несподівано грубо і жорстко обірвала на півслові красуня.

— Звичайно, можна. А чому не можна українською?

— Та ви ж не у Львові?

— Але ж в Україні.

— А де ви бачили в Луганську Україну?

… На превеликий жаль, багато хто так вважає не лише в суперлавці «Россія», а й в сватівській праукраїнській Коломийчисі, в мащенківській Мілуватці, в майже основ’янівській квітчастій Гончарівці та й у світловерцунівській Преображенній теж.

Сумно від цього і боляче. Ой, як боляче...

І треба ж було такому статися: майже водночас все навкруги стало регіонально-голубим… Мої добрі давні знайомі раптом понабундючувались, а наші теплі стосунки водночас перетворилися на гіркі краплини божевільної сіверськодонецької мрячки. Геть соборну Україну! Давай єфремівсько-заблоцьку федералізацію! 

А нещодавно випадково натрапив на шовіністичні забави одного з луганських священнослужителів московського патріархату. Цей задирикуватий пан піп ось так і написав в своїій інтернет- сторінці в Однокласниках:

"священник алексий слюсаренко

41 рік, Россия, Луганск " 

    На моє наївне запитання , чи Ви згодні, що Луганськ –– це Україна, цей пан відповів:

"Добрий день, шановний Володимир Володимирович!

Звичайно - згодний. Але не можу відокремити Луганськ і від Росії. Тут в

інтернеті є можливість подолати кордони, що виникли завдяки духовному

занепаду наших народів... Відокремлення України від Росії мені нагадує

відокремлення Ізраїлю від Іудеї.. А у Слові Божому говориться: «Если

царство разделится само в себе, не может устоять царство то; и если дом

разделится сам в себе, не может устоять дом тот» Мф.12.25. Отже хата

наша дуже хитка... Втім, маю надію, що не образив Вас своєю адресою...

Росія - не СРСР і не "тюрма народів", як брехав Ленін - а наша

розтрощена батьківщіна..."

    … Тішусь тим, що маю в домашній бібліотеці книгу слобожанського літератора Григорія Половинки «Дике Поле — козацьке поле»,  подаровану автором на початку третього тисячоліття, з побажанням «іти пліч-о-пліч в майбутніх загальних справах і не відступатись від запланованого, наміченого й омріяного».

Тож, погортаємо разом вікопомні сторінки історичної розвідки відомого письменника-лугаря.

   «Земля, на якій ми з вами живемо, земля, оповита дротами високовольтних мереж і охоплена рейками залізниць, земля зі шлейфами заводських димів на видноколі і з сизими териконами шахт, що так схожі на шоломи давньоруських воїнів, ця земля колись у глибоку давнину називалась Диким Полем.

…Як зазначається в «Книге Большого чертежа» від 1620 р., «…А речка Красная и Боровая по правой стороне Кальміусской дороги й пали обе в Донец… А Донец перевестися ниже Боровой, версты с 2. А перевестися Донец на Крымскую сторону, ехати на Белой Колодезь».

Коли ординці розпочинали черговий набіг, біля перевозів скупчувалася військова сила, що наводила жах на мешканців мирних «україн».

За словами очевидця, «то було неймовірне видовище для того, хто бачив його вперше. Поскільки 3 тисячі вершників мали понад 200 тисяч коней. І ті покривали степ густіше, ніж дерева в лісі. Здалеку здається, ніби хмара здіймається на обрій, росте в міру наближення, наводячи жах на найхоробріших».

Тому й не дивно, що в ХV столітті людські поселення на Лівобережній Україні були лише коло Чернігова й Путивля. А далі ген по Чорне й Азовське моря простяглися степи зловісного Дикого Поля, хоча й багаті на врожаї землі, високі трави, численну звірину, рибу й сіль.

Французький мандрівник Блез де Віженер у книжці, виданій у Парижі 1573 р. писав: «Україна — омріяна земля, що її Бог обіцяв єврейському народові. Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягає кожного, мов магнітом залізо. Українське небо сміється і вабить людину до себе. Всюди ростуть фруктові дерева і виноград. У старих дубах і буках — рої бджіл і джмелів. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише для шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом і рибою. Земля родить двічі, варто лише один раз впорати її й засіяти зерном…»

Перші згадки про українських (тобто запорозьких) козаків датуються 1480-ми роками. Козаки започаткували розвиток рільництва в степовому краї, але внаслідок небезпеки від татарських наскоків у їхньому господарстві все ж таки переважало тваринництво. Часто вирушали вони в походи. В уставній грамоті великого литовського князя Олександра записано: «…козаки з верхів’їв Дніпра і з інших сторін ходять водою на низ і далі…».

У нашому краї землі на захід від річки Лугані вже на початку XVII століття належали війську Запорозькому. Тут влаштовувалися пікети — прикордонні роз’їзди козацьких загонів.

В 1650 р. на Сіверському Дінці і річці Луганчик запорожцями було влаштовано Суходольський пікет, в якому постійно перебувало до 2-х сотень козаків. За наказом кошового отамана вони повинні були пильно стежити за переміщенням кримських татар, а також донецьких козаків. Через 10 років частина Суходольського пікету розселилась в околицях байраку Тертишного і яру скелюватого. Тут, на кургані, що височив над Сіверським Дінцем, стояв сторожовий пункт пікету, так звана «калавурня», з фортечним валом і частоколом. Подібні пікети приваблювали не лише запорожців… Так виникло село Макарів яр (нині с. Пархоменко), назване на честь запорожця Макара. Подібні села, як правило, завжди називались іменами знаменитих козаків. Давні запорозькі поселення в нашому Луганському краї виникли на місці нинішнього Кам’яного Броду і Вергунки (в межах Луганська), а також на місці Брянки, Слав’яносербська, села Хороше під Слав’яносербськом, Горіхівки Лутугінського району, Ганнівки Перевальського та в багатьох інших місцях понад берегами Лугані і Сіверського Дінця.

Через землі Луганського краю підтримувався постійний зв'язок між Запорожжям і Військом Донським, пролягав так званий «секретний шлях» із Січі на Дон. Біля сучасного села Чорнухине в районі Попового Яру протягом всього XVII століття знаходився спеціальний запорозький пост з великим запасом продовольства — одна з головних попутних станцій. Козаки, прямуючи «секретним шляхом», могли завжди перепочити в Чорнухинському посту, поповнити запаси продовольства. Тут же була й  невелика церква із знаменитою іконою Миколи Чудотворця. У місцевого священика, колишнього січовика, можна було висповідатись перед небезпечною дорогою.

А коли повернути від Чорнухинського посту на Сокіл-гору в напрямку балки Мечетної і Глибокого Яру, то після довгих пошуків можна було натрапити на непримітний «бурдюг» (замшілу землянку), де усамітнено мешкав старий запорожець, відомий на всю округу відставний старшина Петро Довгаль. До нього як до знахаря і мудрої людини часто зверталися запорожці за порадою. З часом багато хто став селитися поблизу нього. Так виникло поселення Красний Кут Антрацитівського району. В цьому ж районі на місці села Цебрикове в 2-й половині XVII століття знаходилася запорозька залога.

А на Україні, південній Польщі, становище народу все погіршується. Селяни, рятуючись від гніту шляхти, масово тікають на Лівобережжя, на Слобідську Україну. Вони селяться поблизу запорозьких зимовників і займаються своєю одвічною селянською справою — землеробством. Так, під захистом запорозьких шабель, починалось землеробське освоєння нашого краю».

Читаємо далі. Григорій Половинко намагається дослідити витоки нашого родовіду, а також зрозуміти що в назвах цих: Донець, Лугань, Кам’яний Брід, Вергунка, Гостра Могила?..

«А в назвах цих — історія. І не просто історія нашого спролетаризованого краю…

Як часто, загіпнотизовані отим індустріальним пейзажем, на ньому ми й спиняємось у своїх історичних екскурсах. А далі — ні на крок.

Луганськ. Місто наше… історія наша — в дзвоні рейок, в гупотінні доменного вогню.

Що, місто, на гербі твоїм? А вінчає його цегляна корона. Та два кайла, та два молоти, та груба з язиком полум’я. І все те обвите змієподібною багряною стрічкою…

То звідки ж наше коріння?

…Де ви знайдете, наприклад, гордого британця, який би не йшов у своєму духовному розвитку від рідного коріння і від світла національної культури? Або француза? Або поляка?

Адже кожен, хто хоч якось шанує своє минуле, ніколи не стане плюндрувати свої національні корені. Бо без кореня — немає дерева.

А що ж у нас? Судячи з «Очерков истории Луганска», «Началась история нашого города почти одновременно с громом победных пушек Черноморского флота в сражениях при Синопе и Наварине. Стоят теперь эти пушки, отлитые еще на рубеже ХIХ века, на редутах легендарного Малахова кургана в Севастополе…»

І продовжимо далі: і примножують славу могутнього російського флоту. Ось, виявляється, такі ми — пролетарі з Кам’яного Броду: своєї слави нам не треба. «А за чужую — постоим!»

Але послухаємо ще з «Очерків історії Луганська»: «Волны Черного моря в 1795 году докатились до поселка Каменный Брод и оставили на берегу реки Лугани, рожденное из морской пены, детище — Луганский литейный завод. Небокоптящий своими домнами завод мало походил на «пенорожденную» Афродиту, но имел с ней одно сходное свойство: он тоже стал прародителем многочисленного семейства. Отпрысками Луганского литейного завода впоследствии стали многие заводы, фабрики, рудники и угольные копи Донбасса. «Крестным отцом» Луганского литейного завода несомненно был командующий Черноморским флотом адмирал Мордвінов Н.С., а «крестной матерью» — сама императрица Екатерина Вторая, которая подписала в 1795 году Указ о закладке литейного завода на реке Лугань…».

…То нічого, що перед цим Катерина ІІ своїми нещадними полками майже до ноги винищила запорозьку вольницю (ту вольницю, яка, власне, і здобувала їй морську славу в боях під Очаковим); то нічого, що вона забрала одвічні козацькі землі по Дінцю і Лугані, щедро нагородивши ними сербських та мадярських полковників; то, власне, дрібниця, що на роздольних землях утвердилося кріпацтво, а люд перетворився на холопів, безсловесну худобу — головне ж, що над нами таки розсіяла царська благодать. І на гербі Луганська незримо й золотосяйно проступив імператорський вензель!

Бо й ми ж, Химко, люди. А що? Не згірш інших. В чому, наприклад, історія Полтави? В славній 1870 року колоні царя Петра І з дводзьобим орлом на верхів’ї.

А з чого починається наш сусіда — Донецьк? З відомого підприємця Джона Джеймона Юза. А Одеса? Гадаєте, з запорозького поселення Хаджибей? Ні! З веселого жевжикуватого француза Дюке Ришельє.

А з чого ж тоді почати наш Луганськ? З античного племені лугарів, про яких ще в V столітті писав Пріск Понтійський? Чи з Великого козацького лугу?

Давайте краще по-людському, як у сусідів: у них Юз, Дюк… А у нас в Луганську — Карл Гаскойн, чесний шотландець на службі її імператорської величності. Він і кошторис для гарматно-ливарного заводу склав. І місце для його будівництва визначив… Дякувати шотландцю Карлу Гаскойну за його клопоти, а то б так і жили безіменними.

Ото вже воістину сказано: немає пророка у своїй Вітчизні. Треба, щоб хтось чужий прийшов та ткнув носом, та просвітив нас, темних.

Так, і в нас є історія: імператриця Катерина, адмірал Мордвінов, шотландець Карл Гаскойн, перший городський голова — купець ІІ гільдії Ніколай Холоділін…

…Зізнаємось щиро: то все наша пізніша історія. А наша першоісторія все ж таки не в імператрицях та адміралах, а в тих, хто на рубежі  XVI- XVII століть прийшов на  береги Дінця й Лугані, щоб дбайливо обжити цей край, засіяти родючі долини пшеничним зерном, розвести худобу, збудувати міцні надійні зимівники і, вкоренившись на цих лугах і байраках, захищати їх від кочових набігів, множачи свій український чіпкий рід і радо приймаючи до себе кожного, хто приходив з добром, а не хижими намірами.

…І як не дивно, але єдиний, кому треба дякувати за увагу до нашого козацького минулого, був колишній перший секретар УП Компартії України Петро Юхимович Шелест. Це за його ініціативою ще в середині 60-х років було прийнято рішення про вшанування козацьких місць по всій Україні, в тому числі й у нас, на Луганщині — в Кам’яному Броді, в Жовтому, в Слов’яносербську та інших місцях.

Але минуло уже понад чотири десятиліття… далі розмов справа не пішла. Жодного знаку, який би нагадував про козацьке минуле нашого краю, жодного пам’ятника! І в той же час маємо в Луганську пам’ятник шотландцю Гаскойну, купцю другої гільдії Холоділіну. Не здивуюсь, коли десь у центрі міста одного прекрасного дня побачу пам’ятник адміралу Мордвінову або й самій «матушці Катерині». А чого ж? «Благородне собраніє». Не якийсь там босяцький Низ, козацька сірома — Макари Безрідні та Вергуни.

…Нічого дивного в тому, що про наші споконвічні українські землі, на яких стоїть і наше місто з такою красивою назвою — Луганськ — істориками об’єктивно написано зовсім небагато. І досі на сторінках багатьох видань тиражується вигадана історія про російського рудознавця Григорія Капустіна, який нібито відкрив поклади вугілля на Донбасі. Йому навіть стоїть пам’ятник, щоправда, не в Луганську, а в Лисичанську, де Капустін, до речі, ні разу не бував (як і в Луганську теж).

…Багато ще в нашій історії покручів, затушованих місць і просто замовчувань. Наприклад, ретельно до останнього часу приховується довголітня боротьба між донськими й українськими козаками за Святогорський монастир, який не один раз здобував у кривавому герці славний син українського народу Іван Богун. Мало відомо сьогодні про визвольну війну проти царської Росії під проводом Івана Сірка з-за Придінців’я у другій половині XVII століття. Радянські історики трактували сіркову боротьбу виключно як класове явище, обходячи споконвічні державні інтереси України в нашому регіоні.

А легендарний засновник Запорізьської Січі князь Байда-Вишневецький? Це ж його козацькі загони громили татарські орди ще в середині XVI століття десь неподалік нашого міста у гирлі річки Айдар. Можливо, саме Кам’яним Бродом переправився він через Лугань і хтось з його козаків лишився тут, осівши на роздольних землях.

Наша рідна історія ще до кінця не прочитана. Славні козацькі місця — Гостра Могила… Вергунка… Кам’яний Брід…

Мати — Січ і Великий Луг — батько. І як відголосок великого Лугу — наш Луганськ».

***

Ось так, шановна панянко та  священник Алексий Слюсаренко! Виходить була в Луганську Україна, з давніх давен була. І як би там не намагалися єфремівсько-заблоцькі регіонали знищити все українське — поки що не вдається. З покоління в покоління передаються національні колорити — слобожанська говірка, обперезана тужавим перевеслом оксамитового «г»; неперевершена в усьому світі дівоча краса і життєдайна жіноча мудрість, котра міцно тримає на своїх плечах не лише сім’ю, а й понівечену збанкрутілими політиканами і розгойдану північними буревіями неньку-Україну.

Жінка — вона і матір Божа і держави нашої споконвічний оберег