Сьогодні написав в Facebook ось таке: "
- Ирина Тычук Холоп- это диагноз! Можно говорить только по-украински и кроме нее ничего больше не знать и не призновать. А если душа холопская, она таковой будет всегда.
Ирина Тычук Я хорошо знаю украинский, я за единый государственный язык. Я спокойно читаю по- украински преводы мировой литературы, если они хорошие. Но, начитавшись здесь в фейсбуке кучу оскарблений в адрес таких, как я, я принципиально говорить на украинском не буду. И никто и никогда не заставит меня любить украинскую литературу и разлюбить русскую классику.
Ирина Тычук Мне мама- русская- нене покойная- пела колыбельные на русскрм. Я думаю на русском. В чем моя вина и таких, как я?
Андрей Мирошниченко Практика
показывает, что кацапосрач по поводу русского как государственного
устраивают персонажи, в письменной "русской" речи которых в каждом слове
– по ошибке. Они и первый русский выучить неспособны, не то что второй
украинский. Из-за таких даунов достается и нормальным русскоязычным
гражданам. :) Отож, довелося й самому дещо порозмірковувати.
До пані Ірини ТИЧУК
Вельмишановна пані Ірино! Якщо я Вас чимось образив, вибачте, Бачить Бог, я цього не хотів. Моя мама, Людмила Лук"янівна (теж покійна, царство ій небесне), -- українка, через два місяці після мого народження змушена була їхати, з дипломом фізмата за спеціальністю "астрономія" Харківсього університету, піднімати цілину в далекому Кокпектинському районі, що в Казахстані. Протягом 4,5 р. мені співала українські пісні надобраніч бабуся, Олена Іванівна (теж царство небесне), і , коли я відмовлявся вкладатися спати голічерева, лякала страшною казкою про Жереївну (лише, коли став дорослим, зрозумів семантику й етимологію цього слова). А ще вона називала комуністів чортами рогатими (і це не подобалось батькам), а деяких -- жидами пархатими, що зовсім виводило з рівноваги і не лише батьків, а й їхніх найближчих знайомих-сусідів, дай їм Бог здоров"я та довголіття! А потім і я відбув п"ять років заслання на хрущовській цілині, навчився там і акати і гєкати, хоча друзі-росіяни весь час хохлом кликали, а приїхав додому, в рідне Сватове, товариші по вулиці Ветеринарній -- Льосик, Лясик, Пі...ик та Асик -- довгенько кликали кацапом, бувало, що й Володя Радзієський (й наразі мій добрий товариш) вживав по відношенню до мене цю кацапську клікуху. Не буду детально вдаватися до моєї подальшої мовної генези, лише зазначу, що в Сватовому на той час з 8 шкіл лише одна була російськомовною, в якій я і навчася. В цій школі мені дуже подобалося пропускати уроки з української, аж поки не почала викладати рідну мову Олександра Калениківна Куровська -- царство їй небесне і вічна пам"ять! Отоді я не лише дізнався про поетичний всесвіт Лесі Українки, а й брав участь у виставі "Лісова пісня". Потім були істфак Харківького університету -- жодного українського слова, журфак Київського партвишу-- жодного українського слова, окрім професора-вірмена Григорія Вартанова, котрий викладав виключно українською.
Коли в лютому 1983-му почав працювати головним редактором україномовної райгазети, то вже на першій летючці відповідальний секретар Іван Костянтинович Гамалій повідомив, що взяв навмання номер газети і порахував на чотирьох шпальтах скільки слів українських там є -- знайшов аж 125... Отоді й прийняли колективне редакційне рішення: розмовляти на роботі й в побуті виключно українською.Одному це не сподобалось, та й пішов він собі працювати в "Ворошиловградскую правду". Кілька років тому, з благословіння сватівських регіоналів, районну газета, котра 80 років була україномовною, перетворили на зросійщене холопське видання. Десять років роботи на посаді голови райдержадміністрації говорив українською, українською говорили й колеги, навіть німець за походженням Іван Давидович Лейріх доповідав і промовляв на всіх нарадах виключно українською, хоча я нікого не змушував це робити, скажімо, головний наш податківець Микола Володимирович Прийма спілкувався на язикє Алєксандра Сєргєєвіча. До речі, тодішній голова Луганської облдержадміністрації Єфремов погрожував приєднати до Харківської "губернії" нашу заукраїнену сватівську Слобожанщину, а колись воно так і було, та й жили тоді сватівці в Куп"янському повіті аж ніяк не гірше аніж тепера. А коли мене призначили заступнииком голови Луганської ОДА, то вже першого дня моєї роботи колега-заступник товаріщ Махортов дав "слушну" пораду: "Пєрєході на человеческій язик, а то тєбя здєсь нє поймут і долго дєржать нє будут". Не перейшов. Я відповідав за дюжину напрямків роботи, і на виробничих нарадах, що проводив щотижня, всі начальники управлінь -- Омельченко, Голубович, Яриш й інші -- спілкувалися виключно українською. Принципово відмовлявся від української утаємничений начальник управління внутрішньої політики, вірнопідданий пушкініст й організатор та виконавець багатьох луганських політпровокацій товаріщ Заблоцкій. Саме цей пан-товаріщ писав Єфремову виступи на шевченківські свята, цитуючи російськомовні вірші Кобзаря, мої спроби переконати, що треба прочитати хоча б одного українського вірша, нагадували Моськине тявкання.
Отак і жили, й наразі не покращало.
Немає коментарів:
Дописати коментар