Олена Бондаренко
Володимир Просінwww.rukhpress.com.uaНизький уклін Вам, пані Олено! Дійсно, Іван Низовий був другом, однопартійцем, однодумцем і водночас Вчителем, порадником, а головне -- він був великим Поетом і великим Українцем!
"Повертаюся знов до землі,
до тієї землі, де в ранковій імлі
я робив свої кроки найперші малі
по росі прохолодній"...
Іван Низовий
Давно мала би написати ці рядки. Але щось не давало приступитися - стисло, мов обіддям, серце, і спогади обступили зусібіч, конкуруючи між собою за право постати на папері.
Аж ось подав ти мені, Івасю, рученьку з далекого берега - наш спільний приятель привіз три твої збірки віршів, червоним кольором підписані мені ще 3 січня 2010 року.
А за кілька днів - твоя донечка Леся надіслала аркуші з віршами-присвятами.
Скидається на те, що то твій, Івасю, знак. І слова самі попливли папером.
Такі білі, такі глибокі й тихі сніги стояли на землі й над землею. Таке безгоміння біліло - от лише легесенький згук - і світ опаде. "Поплач, Івасю", - пошепки сказала я другові. Та твій відчай був такий, що пересохли сльози, й голос пересох, і тим шерхлим голосом ти проказав:"Десь тут... Я не знаю... Я не можу знайти... мамину могилу..."
Ані хреста ніде, щоб зачепитись,
Ані пенька - присісти щоб на мить,
Покаятись за інших, пожуритись
За себе... Може, серце відщемить?
І світ почав опадати. Як у сповільненій зйомці. Увесь білий-білісінький світ. І вже перед світом - маленький хлопчик, беззахисне гороб'ятко, чий тато зник безвісти, а маму поглинула колгоспна глина, і бабуся самотуж своїми струдженими й стражденними руками піднімає, підносить у світ двох сиріт - Людмилку й Іванка.
"Колядин-колядин", - чую з року того повоєнного,
Я у батька один, але батька із фронту нема.
І бабуся в молитвах поминає когось убієнного,
Щоби я не почув, поминає вночі, крадькома...
Як вони виживали, чим годувалися, у що вдягалися - Господь один знає, бо лише Він рятував (і врятував) цих двох горобенят від лютої напасті, злих людей, вчинків, які могли зламати життя. Та ще - ота велика українська сільська моральність, яку витавровували колективізації, Голодомори, ворожі навали, сибірські табори, тотальне споювання й зубожіння - і не витаврували дотла. Та ще - дітклива й ніжна душа, що вкрай загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, і - не розпещена увагою, ніжністю, любов'ю - до останніх днів своїх вдячно розкрилювалася назустріч найменшому прояву людських тепла і доброти.
Один Господь знає, скільки невидимих світові сліз пролилося на вицвілу подушку в тій сільській землянці, скільки простих мрій народилося в дитячій голівці: вивчитись у ПТУ, піти працювати, купити собі ботинки, Людмилці - спідничку, бабусі - теплу хустку...
А рими зринали й бентежили, і вже не собі хлоп'я належало, але долі, що було їй імення Поезія.
У колгоспі, де з дванадцяти років працював за трудодні, на "будовах соціалізму" в Донбасі, Караганді, Архангельську, на Харківщині; на Львівщині, де служив у армії - поезія не полишала його. 22-річним юнаком видав першу поетичну збірку - "Народжуються квіти". А згодом невпинний вітер часу заніс його на Луганщину. Як виявилося, назавжди...
Про Івана, нащадка славних козаків Низових, Великородів, Пигулів, написали і ще багато напишуть біографи. Вірю, що його ім'я бринітиме у назвах вулиць на Сумщині й Луганщині (принаймні, луганські очільники це мені твердо пообіцяли), що його вірші лунатимуть у шкільних класах і концертних залах. Про його творчість напишуть фахово й переконливо літературознавці.
Зрештою, й не моя це справа - деталізувати поетів життєпис чи аналізувати його твори.
Я - про Івана, мого друга і вчителя. Про Івана Низового, поета, без кого світ потьмянів і поменшав. Бо своїм неповторним голосом він додавав світові барв та обертонів, світла й повітря, самою своєю присутністю щомиті робив світ теплішим, чистішим, справжнішим.
"Я такий, як є. Я щирий у всьому", - часом говорив Іван. Дехто волів, аби він був "стриманішим", "статечнішим", приховував подалі свою безпосередність. Бо на тлі інтриг і лизоблюдства, панування нездар, котрі, мов на ловах, галайкаючи, гуртом загонили все, що бодай трохи вирізнялося й "висовувалося" - він був незручним, "неформатним", стримів живим докором конформізму й пристосуванству.
Він втікав до віршів і чарки. У "застійно-застільні" 70-і: "Якщо не п'єш - або хворий, або падлюка". Але й при чарці він поводився "не так" - читав уголос "заборонених" Стуса й Сосюриного "Мазепу", співав "січових" і "бандерівських" пісень, перейнятих у Буську та Львові. Деякі, хто з ним чаркувалися, потому носили на нього доноси до "Контори". Не раз говорив, що викликали "на профілактику". "Писуни", котрі відбирали у нього життєві сили, здрастують і нині.
Його панібратськи поплескували по плечу замозакохані графомани, яким він допомагав робити (а часом і робив за них) рукописи. Коло нього крутились якісь цивіли, які під маскою гіперповноцінності ховали купу комплексів - їм важило на тому, аби недбало кинути серед таких самих:"Я оце з Ванькою вчора бухав. Ну да, з Низовим!". Іван прагнув навіть у найбагнішому багні відшукати бодай одненьку перлину.
Безуспішно кілька разів поспіль намагався вступити "до лав". Серед "обілечених" чувся вигнанцем, себто вони йому це постійно давали чути. Не знаю наразі, чи вірив у комуністичну ідею, не говорили з ним про це. Але з КПРС та "органами" явно простежувалися стосунки взаємної й небезпідставної недовіри.
Був абсолютно позбавлений найменшого інстинкту накопичування. "Віддасть останню сорочку" - це про Івана, й не лише в переносному, а й у безпосередньому сенсі: віддавав далеко не зайві костюм, штани, сорочку біднішому, як на його бачення, товаришеві.
Останніми роками безгрошів'я дуже гнітило його - не стільки відсутністю певних можливостей, скільки тим, що кохана дружина Ліна змушена тяжко працювати, аби мати мізерну добавку до такої ж мізерної пенсії. Допомогу друзів умів прийняти надзвичайно гідно і гречно.
А тепер про Івана - мого вчителя.
Перші вірші з тих, що захотіла винести на люди - надіслала до "Молодогвардійця", луганської обласної комсомольської газети, яка виходила друком українською. Вірші мої були двома мовами - так траплялося в Донбасі з багатьма початківцями. Небавом надійшла відповідь за підписом І.Д.Низового, керівника літературного об'єднання імені В.Сосюри - з пропозицією зустрітися в редакції.
Це була перша людина в Луганську (крім моєї родини), яка говорила українською, та ще й не суржиком, а літературною, вишуканою, поетичною. Це була перша людина, яка професійно і серйозно говорила про мої вірші. Це була перша людина, яка сказала: "Вам, Олено, треба писати українською". "Пишіть мовою, якою думаєте", - справедливо зауважив тоді Низовий. Він побачив у моїх українських віршах іскру і своєю порадою роздмухав її. Справді, творчість так званих російськомовних письменників, як на мене, вельми відрізняється від творчості російських - мові бракує глибини, соковитості, яскравості. Тож мої "російськомовні" вірші справедливо ринули в небуття, - Іван привів мене назавжди у дивовижний світ рідного Слова.
А ще він відкрив мені Григора Тютюнника, Ліну Костенко, геніального Лорку в геніальних перекладах Лукаша, і "Любіть Україну..." Сосюри, і Стуса. І "Ніч Івана Богуна" Миколи Вінграновського - "Ніч...", перед огромом і глибинною сучасністю якої й досі знетямлено завмирає душа.
Невипадково ж бо (перегук, передзвін!) - у одному з Іванових останніх віршів, що їх надіслала мені Леся:
І на могилі Богуна,
На грому гострій грані,
Спізнав я те, чого не зна
Хохляцтво на Лугані.
Іван привів мене за руку до себе самої, тієї, яка завжди чулася українкою, але повно і цілісно стала нею, лише зіпершись на його самоусвідомлення, глибоко вкорінене в козацькі ґрунти понад Пслом.
У найтяжчі мої дні з усією відомою атрибутикою радянських гонінь - коли мовчить телефон, не беруть на роботу, кудись зникають друзі - Іван був чи не єдиним, хто вперто тягнув мене з мороку безвиході. Тепер, зі своєї неосяжної далечі, долинув до мене його голос:
Оленко, щирісний мій друже,
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я"...
Багато років ми не бачилися. Перегукувалися телефоном. Ну, як ото завше буває: -Як ти? - Та нормально.- А ти? - Ніби теж... Та ще, наче рукостискання - вірші...
У листах можна було більше. Про собак і котів, які стали вірними друзями у світі, збіднілому на друзів-людей. Що Леся багато працює. Що сина Ігора бачить дуже рідко. Ще - "Я оце не сплю вночі, думаю - натерпілася моя Ліна зі мною"... І лицарське: "Юля така маленька, тендітна, так хочеться її захистити, затулити, а вона всіх нас захищає. Якщо з нею щось зроблять, нікому буде захищати"...
Надіслала телеграму до ювілею творчої діяльності, який відзначали у обласній бібліотеці ім.Горького. Наступного дня зателефонував, дуже втішений гарним вечором, теплими словами. Каже знічено: "Тільки от халепа, Оленко - телеграму зачитали, а потім вона кудись зникла". Надіслала ще одну, з таким самим текстом...
Прооперували катаракту, став трохи бачити й радо описував у листах і віршах віднайдений світ.
Восени 2009-го: "Лєно, у мене рак!"
Світ змінився миттєво і незворотньо. Перетік у лабіринт "хімій", опромінювань, телефонних розмов (по голосу визначала його самопочуття, не так фізичне, як душевне)... Боже, поговорили - та й живемо далі, а він лишався там, у тунелі відчаю, який змінювала надія, й надії, що їй на зміну приходили, обступали страх, біль, жаль, туга, самотність! Він рятувався від цих монстрів Поезією. Читав і писав, писав і читав. "Івасю, не здавайся, борися, вір, ти переможеш!"- підбадьорливі слова уподібнювалися фанерним декораціям, за які годі сягнути - ні шепотом, ні криком. Жодного разу не сказав, що боляче, страшно, що - зневіра. Тільки Леся (вона жила ці два роки в стані безперервної, затятої війни з лютою батьковою хворобою) час від часу розповідала: поклали в онкоцентр, дали татові візка, а він поламаний, тато поїхав ним на автовокзал по цигарки, візок перекинувся, тато впав і не міг підвестися, я на собі притягла і візок, і його, а він просить: "Лесю, забери мене додому!".. Таких звісток із фронту - без ліку.
Побачилися востаннє у вересні 2010-го. Навідала Низових у їхній хатинці на вул.Мічуріна, яка видалася мені заледве не околицею Луганська. Хотілося все говорити з Іваном, а йому було несила. Сиділи у дворі за столом - Іван, Ліна, Леся і я. Випили по чарці - всі, крім Івана. Співали удвох із Ліною пісень, не так собі, як йому. Затим Іван встав і тихенько пішов до хати. Кроків не чути було. "Важко йому, довго сидіти не може", - сказала Леся.
Почулися востаннє 28 вересня 2011 року. Бадьорим до відрази голосом я обіцяла, що неодмінно поїдемо всі разом на Сумщину, до рідного Йванового села. Іван підтакував. Він зо всіх сил хотів, аби поїхали туди, й таки всі разом - він, Леся, Ліна, його друг Володя Просін, я. Здавалося, ця поїздка мала для нього якийся містичний сенс: рідна земля за нашої безпосередньої участі й присутності повинна була зцілити його, вдихнути життєдайні сили, оновити тіло й душу.
Коли я чую голос твій, Олено:
"Поплач, Івасю!", знов через роки
Так хочеться, повір мені, шалено
Ту плівку прокрутити навпаки...
Власне, читачу, все, що Ви прочитали до цього - тільки погляд і голос, обернені до Івана. З любов'ю і безмірною вдячністю - за дружбу, за поезію, за негучну науку любові до людей, тварин, кожної стеблинки в рідному полі й кожної миті цього гіркого, скороминущого і прекрасного життя.
Я смішний чоловік.
Кулі лучили в сміх,
Я ж тоді народитись для сміху посмів,
І сміюся з тих пір, сам не знаю, чого,
Я сміюся і в щасті, і в лютому горі.
Сміх застряг у моєму горлі,
І не видихнути його...
Олена Бондаренко
12.03.2012
Немає коментарів:
Дописати коментар