Про Біловолови поради та укрмову в СШ № 8

    Я так люблю наш сватівський ранок! Хоч  досвітанковий, хоч сонячний, хоч дощовий. Люблю прогулятися безлюдними вулицями й провулками,  інколи зустрічаючи знайомих (в Сватовому важко зустріти незнайомого) земляків, чемно вітаючись, бажаючи добра й здоров"я. Ранком, на Водохрещу,  зустрівся Валентин Миколайович Біловол, колишній головний інженер райсільгосптехніки, заступник голови сватрайдержу,  керівник КСГП "Петрівське", очільник фонду житлового будівництва, наразі працює в обласній психолікарні. Зустрівся, як то кажуть, "на слух": я про щось задумався, раптом, чую голос Біловола:


   --- Щось вигляд у вас негарний, а дихаєте ще гірше, бачу, що навіть рот не розкривається. Я ж дихаю на повні груди і рота не закриваю, щоб вся погань з середини вилітала. Треба розкривати рота, Володимире Володимировичу, треба розкривати, ось так, та й ходити треба швидко, рвучко, а ви ледь черевики пересуваєте, -- зосереджено вдивляючись в моє обличчя чіпким поглядом, завзято і наполегливо моралізував мій колега і товариш по Сватрайдержу.
   -- Друже, під час ранкової прогулянки мої черевики ходять так, як їм зручніше, а я намагаюся їм  взагалі не заважати, та й дихаю  без будь-яких установок, дихаю як дихається, повітря вдихаю носом, а видихаю ротом, тому й немає потреби бути ротові повсякчас у відкритому стані. А якщо дихати виключно ротом, то навіщо тоді ніс потрібен?-- навзаєм компліментую, відповідаючи на делікатне запитання Валентина Миколайовича.
   -- В цьому є рація, --  посміхається Валентин Миколайович, прикриваючи долонею іронічну усмішку на задумливому обличчі. -- А я оце вирішив пірнути в ополонку -- сьгодні ж Водохреща.
   -- Чи, випадково,не з місцевими начальниками?
   -- Та ні, буду купатися під Білою горою, там є добряча течія.
  Потім похвалили один одного за те, що свого часу затіяли капремонт колишньої Октябрьської в обмін на згоду її мешканців перейменувати на проспект Забурдаєва, трошки хвастливо потішилися, що майже п"ятнадцять років тому, морозної березневої пори привезли з Артемівського    розсаднику   півтори сотні ялинок (саджали у мерзлий грунт, чимало наслухалися нарікань з приводу цієї ялинкової "дурі", мовляв, не приживуться, навіть однодумці сумнівалися, лише Олександр Ковальов та Віктор Корзунецький були категоричні: ще й дякувати будуть!), бач, як прижилися, дев"яносто красавунь радують око на Забурдаєва та сорок п"ять біля білодому, решта повирубували провладні батаники; ще про щось поговорили, та й розійшлися.

   ...Пройшовся я Артемою, звернув на Забурдаєва і на Садовій вулиці зустрілись школярі -- Микита та Сашко Давиденки,  що мешкають на Кошовій (ой ти, Кошовий, Кошовий... і чого тільки про тебе і твого піарника, п"яндигу Фадєєва, не розповідав мені відомий луганський історик, член Спілки письменників України Григорій Половинко! Про все, що відбувалося в будинку № 6 по вулиці Садовій, в самісінькому центрі Краснодону, до, під час і після війни...)
   -- Ще й сьомої немає, а ви вже з сумками за плечіма. Куди ото в таку рань?
   -- До школи,-- відповів старший Микита.
   -- А до якої?
   -- До восьмої.
   -- Не близький світ! Є школи й поближче.
   -- Та такої нема.
   -- І чим же вона така особлива?
   -- Тим, що гарна, а гарна, бо українська.
   -- До сьомої ж рукой подати.
   -- А ви, що не знали, її ж руською зробили,-- дивується Микита.
   -- Та чув, -- з сумом відповів я.
   ...Схожі на важкий осінній туман хмари затулили сонце. І звідки ці хмари взялися у січні?