До криниці по водицю

 ФОТОРЕПОРТАЖ З НОВОПАВЛІВСЬКОЇ ВОДОХРЕЩІ

    Опівдні минулої п"ятниці, біля новопавлівської криниці, що бере свій початок з верхів"їв маньківських гір, зібралися  мешканці не лише навколишніх сіл, а й сватівчани, гончарівці,навіть гості з сусіднього Білокуракінського району...Отець Дмитрій -- ієрей Української автокефальної православної церкви --мав приїхати близько дванадцятої, проте  об одинадцятій годині до криниці вже не не можна було доступитися.: Ще ніколи ця мальовнича новопавлівська перлина не зустрічала стільки православного люду.


   З особливим піднесенням готувалися зустріти отця Дмитрія маньківські козаки: вони навіть святковий стіл накрили. Яких тільки не було пригощань-закусків! Здалося, що саме про цю зустріч писав відомий український поет, без владних рішень-постанов по-справжньому народий поет Сватівщини й заслужений літератор Слобожанщини -- і  Сумської  Білопільської , і Луганської  Сватівської.:

Все було тут небувало

Дружелюбно й полюбовно,

Кожен мав священне право

Говорити, що хотів,

І вино не вибувало,

І було в кишенях повно,

І ні вліво, і ні вправо

Віз думок не гуркотів...

України  тут шукали

І знаходили і знали,

Що на всіх вона -- одна.
Нас не лиш пісні єднали,--
Ми серцями вболівали 
За народ, за рідну мову,
Що ридає, мов струна...
За Вкраїну ж біль постійний.
...Нині кожен самостійний...

   В очікуванні ієрея говорили про різне.
   --- Так хто буде воду освячувати?
    ---  Звісно ж, отець Дмитро.
    ---  А я чула, що йому заборонили правити службу, то й, мабуть,  до нас на Водохрещу вже не приїде.
  --- Та й я чув (вчора був у Сватовому на базарі), що буде якийсь Захарій, а Дмитро геть під забороною?
   -- Кажуть, що він не зовсім нашої віри?
   -- Та хто таку єресь міг сказати?
   -- Тю! Кажу тобі, на базарі чув.
   -- На базарі ще й не таке почуєш...(і почав розповідати, що можно почути на сватівському базарі; таке розповідав, що жіночка, котра стояла поруч, відійшла геть).
   -- І якої ж він віри, отець наш Дмитро?
   --- Нашої, православної. Ти ось послухай уважно --- Українська автокефальна православна церква. П-р-а-в-о-с-л-а-в-н-а!
  -- Добре, що православна, але що то значить автокефальна? Слово це якесь не наше.
   --Я й сам не можу второпати що те слово означає, та коли слухаю проповіді отця Дмитра -- серцем чую:--- і церква наша, і отець Дмитро наш. Ти попитайся в тих, хто чув батюшку, кожен скаже: порядна, добра, чемна людина, ніколи і ні за що грошей не гилить, як деякі попи ненаситні, та й очі у нього не лукаві, ось придивися уважніше.
   --Та воно так. Аби щось теє, маньківські б козаки не приїхали. До московських вони нізащо не підуть.
   Не втримався і я, та й почав розповідати мужикам про те, що в "інтернеті" вичитав. (читайте після перегляду світлин)





   -- Тихше, хлопці тихше! Погляньте, то мабуть батюшка їдуть.
   ---Хто ж приїхав?
   -- Та Дмитро приїхав, Дмитро!
   --А я вам що казав?
   --Ну й слава Богу!
   --Отець Дмитрій приїхав, подивіться, ондечко як високо стоїть, наче звідкись спустився!

 

    __

 
 Далі розповідати  не буду,  краще подивіться ось ці світлини.

   В доброму настрої, з веселими усмішками зустрічали свято Водохрещі слобожани на маньківських полонинах біля новопавлівської криниці. Думаю, що регіонально-комунальні й інші прорегіональні засоби масової інформації Сватівського району зроблять вигляд, що ця чудо-криниця -- це вигадка опозиції, та й промовчать собі. А ось що стосується владної купелі  на річці Красній біля руїн гімназії імені Володимира Миколайовича Сосюри, будуть розповідати, смакуючи кожну частку оголеного тіла боярського. Та, виявляється, життя існує й водиця святиться навіть осторонь VIP-ополонок. Ще й як святиться!

   Саме про це й дивіться далі в наступній рубриці --"Музей світлин про новопавлівську Водохрещу".

с. Новопавлове,

Сватівського району,

Луганської області.

Голгофа українського православ"я

 Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після їхньої смерті – у 1072 р. Ще одна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ’я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

   Автокефалія (від грец. autos – сам, kephale – голова) – самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

   Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за діяльності митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з иайвпливовіших сил.   

   З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви. Зі скасуванням у 1721 р. Петром І патріаршества і заснуванням Священного синоду – бюрократичної установи для нагляду за справами церкви, позбавленням волею Катерини ІІ в 1764 р. земельних володінь Руська православна церква стала цілковито залежною від самодержавства, елементом державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, на догоду волі Москви відчутно доклався рук до процесу нівеляції специфічних національних рис православ’я в Україні. Про це свідчить хоч би той факт, що в українських церквах проголошувалася анафема гетьману Іванові Мазепі.

   У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним з етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас відбулася спроба канонізувати УАПЦ в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор у складі до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Та оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували противники автокефалії, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А екзарх України, митрополит Київський Михаїл, хоч і прибув на зібрання, заявив, що його він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.
    Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона здійснює русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію”української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Доцільними і “єдино можливими” було визнано правила церковного устрою, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що “вимоги життя церкви можуть… виключити їх зо вжитку”. Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій “ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно”.
   Було обрано і висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків і мирян) на первоієрарха Української автокефальної православної церкви Василя Липківського, а на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Вони вже традиційним чином висвятили ще чотирьох єпископів.

  Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім па території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. ( А вони  кажуть "не наш", серед названих областей -- жодної західної, хоча б на це зважили)
   Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На підготовленому обновленцями Помісному соборі РПЦ 1923 р. в Москві було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України, митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися “омані автокефалістів”, не визнавати постанов “їхнього неканонічного собору”, не йти за ними.  

   Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років XX ст. мав кілька напрямів. Група обновленців РПЦ “Жива церква” виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, перекладачів релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарень, книгарень, церковних крамниць), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

   У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих.
   На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені перешкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви – митрополита Василя Липківського та благовісника Володимира Чехівського стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти Спілки визволення України у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.
   Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено кілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.

   Новий імпульс отримала ідея відродження УАПЦ зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАІІЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді – інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника). 

   У червні 1992 р. у Києві відбувся об’єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву – Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті глави УАПЦ митрополита Мстислава На соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). 

    Громади УАПЦ діють в основному в західних областях України. Всього їх до 1200. Наразі УАПЦ налічує понад 1200 громада. Є така громада і в Сватівському районі, котра має офіційний статус, а  вона має мудрого очільника -- отця Дмитрія. І це найголовніше.
   Окремо хотів би сказати про таке. Не вірте, люди добрі, тим, хто намагається переконати, що, мовляв, "вони не наші". Прихильники автокефалії цілком визнають православне віровчення. Суперечність полягає лише в тому, хто очолюватиме церкву, де бути її центру, якою мовою правити богослужіння.